А де тут я?

Березень прийшов непомітно. Здавалося, ще зовсім недавно місто потопало в снігу, а тепер сонце дедалі довше затримувалося на небі. Уздовж доріг дзюрчали струмочки талої води, у повітрі пахло сирою землею й першими теплими днями. На деревах набухали бруньки, а люди все частіше усміхалися, ніби разом із весною прокидалися й самі. Минуло вже майже два місяці відтоді, як Таня й Роман почали жити разом. За цей час квартира Романа перестала бути просто місцем, де він жив під час навчання. Вона стала їхнім домом. У передпокої поруч стояли її білі кросівки та його темні черевики. На кухні кожна річ уже мала своє місце. У ванній давно переплелися їхні рушники, шампуні та дрібниці, без яких неможливо уявити спільне життя. На холодильнику красувалися кілька смішних магнітів, подарованих друзями на новосілля, а на підвіконні зеленів маленький вазон, який Таня купила одного дня просто тому, що їй захотілося зробити квартиру ще затишнішою. У вітальні на спинці дивана лежав її плед, а на журнальному столику — книжка, яку вона читала вечорами. На кухні в шафці з'явилися її улюблені горнятка, а в холодильнику майже завжди чекала вечеря, яку вона готувала до Романового повернення. Непомітно ця квартира перестала бути лише його. Вона стала їхньою. Їхнє життя теж поступово стало спільним. Щоранку першими в квартирі лунали не звуки будильника, а тихий голос Романа. Він прокидався раніше, нахилявся до Тані й ніжно прибирав пасмо волосся з її обличчя.

— Таню... сонечко... прокидайся...

Вона лише невдоволено морщила носик, сильніше загорталася в ковдру й ледь чутно бурмотіла:

— Ще п'ять хвилин...

Роман усміхався.

— Ці твої п'ять хвилин тривають хвилин двадцять.

У відповідь чув лише сонне бурмотіння. Тоді він цілував її в чоло, у щоку, в носик.

— Маленька, нам скоро виїжджати.

Таня повільно розплющувала очі, дивилася на нього сонним поглядом і простягала руки.

— Обійми..

. Він беззаперечно нахилявся до неї, міцно притискав до себе ще на кілька секунд, після чого вони нарешті вставали. Поки Таня готувала сніданок, Роман варив каву. Потім вони разом їхали до університету, дорогою сперечалися, хто сьогодні обирає музику, сміялися, жартували, а біля корпусу завжди цілувалися перед тим, як розійтися на пари. Ці маленькі звички стали їхнім власним щастям. Після навчання їхні дороги розходилися. Роман їхав на шиномонтаж. З приходом весни роботи стало ще більше. Водії масово змінювали зимову гуму на літню, тому майже щодня він затримувався до одинадцятої години вечора. Додому повертався втомлений. Руки пахли гумою й мастилом, очі злипалися від недосипу, але, переступаючи поріг квартири, він незмінно усміхався. Бо знав, що вдома на нього чекає Таня. Таня ж після пар поверталася додому. Спочатку їй подобався такий ритм життя. Вона прибирала, прала, готувала, пробувала нові рецепти, дивилася фільми або читала книжки. Іноді зустрічалася з Діаною чи Аліною за кавою, але такі зустрічі траплялися нечасто. Усе частіше її зустрічала тиша.

Одного дня вона зловила себе на тому, що вже вкотре дивиться на годинник.

«Ще чотири години...»

Минуло трохи часу.

«Ще три...»

Потім ще.

«Ще дві...»

Її день ніби перестав належати їй. Вона жила від ранку до вечора лише одним очікуванням. Коли повернеться Роман. Від цієї думки стало трохи страшно. Вона дуже його любила. Любила готувати для нього вечерю. Любила засинати в його обіймах. Любила зустрічати його біля дверей. Але їй було лише вісімнадцять. І одного дня вона зрозуміла, що не хоче жити лише очікуванням. Вона хотіла розвиватися. Хотіла відчувати, що теж робить свій внесок у їхнє життя. Не тому, що їм бракувало грошей. Грошей вистачало. Вона просто хотіла мати власну справу, власний досвід, власні маленькі перемоги. Хотіла іноді купити продукти чи зробити Романові подарунок за свої, чесно зароблені гроші. Саме тоді вона почала переглядати вакансії.

Бариста.

Адміністратор.

Продавець-консультант.

Нічого конкретного вона ще не обрала. Хотіла лише поговорити з Романом. Бо вони завжди все вирішували разом. Того вечора Роман, як і завжди, повернувся майже об одинадцятій. Таня вже давно накрила на стіл, але вечеря встигла охолонути. Почувши звук ключа в замку, вона одразу вибігла в передпокій.

— Привіт.

— Привіт, маленька.

Він усміхнувся, поцілував її в чоло й міцно обійняв.

— Втомився?

— Трошки.

Вона мовчки взяла з його рук куртку. Поки Роман мив руки, Таня розігріла вечерю. Вони сіли за стіл. Спочатку, як завжди, говорили про університет, друзів, роботу. Потім запала затишна тиша. Таня зробила ковток чаю й тихо промовила:

— Ром... Я хочу з тобою дещо обговорити.

Він підняв очі.

— Кажи.

— Я хочу піти працювати.

Роман усміхнувся, ніби почув щось кумедне.

— Навіщо?

— Бо не хочу цілими днями сидіти вдома.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Таню, тобі це не потрібно.

— Потрібно.

— Для чого?

— Не через гроші.

Він мовчки дивився на неї.

— Я хочу розвиватися. Хочу мати свої гроші. Хочу теж щось приносити в нашу сім'ю.

Роман відклав виделку.

— Ні.

Таня розгублено кліпнула очима.

— Що означає «ні»?

— Те й означає. Ти не будеш працювати.

— Чому?

— Бо я працюю.

— Ром, справа ж не в цьому...

— Саме в цьому.

— Ні.

Вона зробила глибокий вдих.

— Я не хочу весь день чекати, поки ти повернешся.

Ці слова боляче вдарили по ньому. Він працював майже до одинадцятої вечора саме заради них. Саме заради неї. І почув зовсім не те, що вона намагалася сказати.

— То тобі погано зі мною?

— Що? Ні! Я зовсім не це маю на увазі.

— А що тоді?

— Я просто хочу теж жити. Не тільки чекати тебе.

Він різко підвівся.

— Я не дозволю тобі після пар ще працювати.