Знову до навчання

Минуло майже три тижні після новорічних свят. За цей час їхнє життя змінилося настільки, що інколи вони й самі не вірили, як усе повернулося. Квартира, яка ще зовсім недавно була звичайним холостяцьким помешканням Романа, поступово ставала їхнім спільним домом. Вони разом вибирали штори, сперечалися через колір пледів, сміялися, складаючи меблі, готували вечері й засинали поруч, щоразу дякуючи долі за той несподіваний подарунок, який вона їм зробила. Напередодні ввечері вони познайомили Таню з батьками Романа. Знайомство пройшло набагато тепліше, ніж вони обоє очікували, і, засинаючи, Таня ще довго згадувала усмішку його мами та міцне рукостискання батька. Будильник задзвенів рівно о сьомій. Роман, не розплющуючи очей, простягнув руку до тумбочки й вимкнув настирливий звук.

— Ще п'ять хвилин... — пробурмотіла Таня, сильніше закутуючись у ковдру.

Він усміхнувся.

— Саме це ти казала десять хвилин тому.

— Неправда...

— Правда.

Таня ліниво визирнула з-під ковдри.

— Ти дуже нудний зранку.

— А ти дуже сонна.

Вона скривила кумедну гримасу й легенько штовхнула його плечем.

— Буркотун.

— Ведмежа, — усміхнувся він.

— Це ти ведмежа.

— Можливо.

Вони обоє засміялися. За кілька хвилин квартира вже ожила звичними ранковими звуками. На кухні зашипів чайник, запах свіжозвареної кави швидко наповнив кімнати, а Таня, стоячи біля плити, смажила омлет, поки Роман робив бутерброди.

— Знаєш, — сказала вона, ставлячи перед ним тарілку, — мені подобаються такі ранки.

— Які?

— Звичайні.

Він підняв на неї погляд.

— Без свят, без метушні. Просто ми.

Роман мовчки посміхнувся. Саме про таке життя він колись навіть не наважувався мріяти. За пів години вони вже сиділи в машині.

— Спочатку на шиномонтаж, — сказав Роман, заводячи двигун.

— Потім в університет.

— Добре.

Дорога зайняла не більше десяти хвилин. Щойно чорний автомобіль заїхав на подвір'я шиномонтажу, як із боксу вийшов Віталік.

— О, начальник приїхав! — голосно крикнув він. За ним одразу виглянули Денис і Андрій.

— Та ще й не сам! — присвиснув Денис. Роман лише похитав головою.

— Почалося...

Таня тихенько засміялася. Вони разом підійшли до хлопців.

— Знайомтеся, це Таня.

— Нарешті! — вигукнув Андрій.

— Ми вже думали, що Роман собі дівчину вигадав.

— Ага, — підтримав Денис.

— Бо стільки років тільки й чули:

«Немає часу»,

«Робота»,

«Навчання».

— І взагалі, — додав Віталік, — ми були впевнені, що він одружиться з гайковим ключем.

Таня не стримала сміху. Роман важко зітхнув.

— Я вже шкодую, що вас познайомив.

— Та ні, — усміхнулася Таня. — Мені вже подобається ваша компанія.

— Чуєте? — Денис театрально звернувся до друзів. — Вона ще не знає, у що вляпалася.

Усі дружно розсміялися. Андрій простягнув Тані руку.

— Я Андрій.

— Денис.

— Віталік.

Таня привіталася з кожним.

— Дуже приємно познайомитися.

— Нам теж, — відповів Віталік. — Бо ми, чесно кажучи, не вірили, що знайдеться дівчина, яка витримає цього буркотуна.

— Ей! — обурився Роман.

— А що? Неправду сказав?

Таня усміхнулася й лукаво подивилася на Романа.

— Якщо чесно... вони мають рацію.

— Змова, — приречено видихнув він.

— Ні, друже, — поплескав його по плечу Денис.

— Просто тепер нас стало четверо.

Ще кілька хвилин вони жартували, поки Роман перевіряв кілька робочих питань із хлопцями. Таня мовчки спостерігала за ним. Тут він був зовсім іншим. Упевненим. Зібраним. Спокійним. Було видно, що його поважають не тому, що він власник, а тому, що працює нарівні з усіма. Закінчивши, Роман повернувся до Тані.

— Поїхали? Бо ще запізнимося.

— Поїхали.

Віталік усміхнувся їм услід.

— Романе!

Той обернувся.

— Бережи її.

Роман лише коротко кивнув.

— Бережу.

Таня нічого не сказала, але від цих двох простих слів її серце забилося швидше. Дорогою до університету в машині було тепло й затишно. За вікном повільно прокидався зимовий ранок. Люди поспішали на роботу, студенти — на навчання, місто жило своїм звичним життям.

— Хвилюєшся? — запитав Роман, не відводячи погляду від дороги.

— Через що?

— Сьогодні всі дізнаються.

Таня на кілька секунд замовкла.

— Трохи.

— Я теж.

Вона здивовано повернулася до нього.

— Серйозно?

— Авжеж.

— А я думала, ти взагалі не хвилюєшся.

— Це тільки здається.

Таня поклала свою долоню на його руку.

— Усе буде добре.

Роман переплів свої пальці з її.

— Знаю.

Біля університету він зупинив машину. Студенти вже поспішали до корпусів, а подвір'я наповнилося знайомим гамором.

— Ну що? — усміхнувся він.

— Пішли дивувати друзів?

Таня тихенько засміялася.

— Пішли. 

Друга пара закінчилася дзвінком, і вже за кілька хвилин університетська їдальня наповнилася студентами. У повітрі змішалися запах свіжої випічки, кави й гарячих обідів, а звідусіль лунав веселий студентський гомін. Як і завжди, їхня компанія зайняла великий стіл біля вікна. Першими прийшли Макс, Влад, Марічка, Діана й Аліна. Вони вже встигли взяти собі обід і тепер жваво обговорювали, як минули зимові канікули.

— Я вам серйозно кажу, — обурювався Влад, — удома я відпочивав рівно один день. Один! Потім почалося: винеси ялинку, занеси дрова, почисти подвір'я...

— Влад, — перебив його Макс, — ти живеш у квартирі.

За столом вибухнув сміх.

— Не руйнуй красиву історію, — невдоволено буркнув Влад.

— Тобто дров теж не було? — підхопила Діана.

— Не було...

— От бачиш, уже брешеш.

— Я не брешу, я прикрашаю розповідь.