Наш дім

 Наступного ранку Таня прокинулася раніше за всіх. Вона ще раз повільно обійшла будинок. Доторкнулася рукою до поручнів сходів. Зазирнула у вікно своєї кімнати. Провела долонею по кухонному столу. Тут минуло її дитинство. Тут вона вперше закохалася. І саме звідси сьогодні починалося її нове життя. За спиною тихо підійшов Роман.

— Готова?

Таня глибоко вдихнула.

— Тепер так.

Збирали речі всі разом. Мама постійно щось докладала до валізи.

— Мамо, це вже не влізе.

— Влізе.

— Мамо...

— А це варення.

— Я не люблю варення.

— Зате Роман, може, любить.

Роман усміхнувся.

— Тепер люблю.

Усі розсміялися. Тато мовчки виніс валізи до машини. Потім повернувся до доньки. Кілька секунд просто дивився на неї.

— Доню...

Вона одразу обійняла його.

— Все буде добре, тату.

— Я знаю. Просто для мене ти завжди будеш маленькою дівчинкою.

У Тані защеміло серце. До них підійшла мама. Міцно обійняла обох.

— Телефонуй щодня.

— Мам...

— Я серйозно.

— Добре.

Мама усміхнулася крізь сльози.

— І приїжджайте на вихідні.

— Обов'язково, — відповів Роман.

Тетянин батько підійшов до нього. Міцно потиснув руку.

— Бережи її.

— Берегтиму.

— І пам'ятай...

Він усміхнувся.

— Якщо образиш — вона повернеться додому.

— Не повернеться.

— Чому так упевнено?

Роман подивився на Таню.

— Бо я зроблю все, щоб вона була щасливою. Б

атько мовчки кивнув.

— Тоді їдьте.

Дорога до Києва минула спокійно. Таня більшу частину шляху дивилася у вікно. Іноді вони розмовляли. Іноді просто трималися за руки. Коли автомобіль звернув до сучасного житлового комплексу, Таня здивовано подивилася навколо.

— Тут ти живеш?

— Так.

Він припаркував машину. Дістав валізи. Вони мовчки зайшли до під'їзду й піднялися ліфтом. Біля дверей квартири Роман дістав ключі. На секунду затримав руку на замку. Подивився на Таню.

— Хвилюєшся?

Вона усміхнулася.

— Трохи.

— Я теж.

Клацнув замок. Двері повільно відчинилися.

— Заходь.

Таня обережно переступила поріг. І завмерла. Вона вперше була в його квартирі. Світла. Простора. Сучасна. Усе було ідеально впорядковано. Темні меблі. Великі панорамні вікна. Жодної зайвої речі. У квартирі панував бездоганний порядок.

— Ну як? — трохи невпевнено запитав Роман.

Таня повільно озирнулася.

— Вона...

Він напружився.

— Ну?

— Дуже схожа на тебе.

— Це добре?

— Дуже.

Вона усміхнулася.

— Але знаєш...

— Що?

— Тут дуже красиво. Але трохи... не вистачає тепла.

Роман тихо засміявся.

— Я так і знав, що зараз почнеться.

— Що саме?

Вона поставила валізу біля стіни.

— Зараз ця квартира стане домом.

— Таню...

— Що?

— Тільки нічого не переставляй.

Вона невинно усміхнулася.

— Я навіть не думала..

. Роман лише приречено похитав головою.

— Не вірю.

І, як виявилося пізніше, недаремно.

 Наступні кілька днів квартира Романа змінювалася просто на очах. Точніше... Вона ставала їхньою. Таня з ранку до вечора вигадувала, що ще можна змінити. На дивані з'явилися нові декоративні подушки. На підлозі — м'який світлий килим. На кухонному столі оселилася ваза зі свіжими квітами. На підвіконнях — зелені рослини. У вітальні з'явилися рамки з фотографіями, свічки й маленькі дрібнички, які робили квартиру живою. Роман мовчки спостерігав за всім цим.

— Таню...

— М?

— Я жив тут три роки.

— І?

— У мене була квартира.

Вона усміхнулася.

— А тепер?

Він оглянув кімнату.

— Тепер... схоже, у мене дім.

— Саме цього я й добивалася.

Він удавано зітхнув.

— І чому мені здається, що скоро я вже не знатиму, де лежать мої речі?

— Бо я їх красиво поскладаю.

— Оце мене й лякає.

Таня голосно розсміялася.

— Буркотун.

— Зате твій.

Вона підійшла до нього й, не стримавшись, поцілувала.

— Мій.

За ці кілька днів вони встигли об'їхати чи не всі магазини для дому. Разом вибирали посуд. Сперечалися через колір пледа. Довго сміялися, коли Таня змусила Романа нюхати ароматичні свічки.

— Оця пахне ваніллю.

— А ця?

— Корицею.

— А ця?

Роман зробив глибокий вдих.

— Свічкою.

Таня так розсміялася, що мало не впустила кошик.

— Ти безнадійний.

— Просто чесний.

Вони поверталися додому втомлені, але щасливі. Разом розпаковували покупки. Разом складали меблі. Разом вирішували, що й де стоятиме. І майже кожні п'ять хвилин відволікалися. То Таня несподівано обіймала Романа зі спини. То він ловив її за руку й не відпускав. То вони зупинялися посеред кімнати лише для того, щоб поцілуватися.

— Ми колись закінчимо ремонт? — засміялася Таня.

— Не знаю.

— Чому?

— Бо ти постійно мене відволікаєш.

— Я?

— Саме ти.

Вона примружилася.

— Неправда.

— Правда.

— Доведи.

Замість відповіді Роман знову поцілував її.

— Ось тепер точно нічого не зробимо сьогодні, — засміялася Таня.

— І хто після цього винен?

Вона лише усміхнулася й поклала голову йому на плече. День за днем квартира наповнювалася не лише новими речами. Вона наповнювалася їхнім сміхом. Їхніми розмовами. Їхніми обіймами. І моментами, коли вони зникали за дверима спальні, залишаючи незавершені справи чекати ще трохи. Бо іноді найважливішим було не те, щоб ідеально розставити меблі чи повісити чергову полицю. А те, що вони нарешті були вдома. Разом. 

Вечір видався напрочуд спокійним. Роман повернувся з роботи трохи раніше, ніж зазвичай. Щойно зачинилися вхідні двері, Таня визирнула з кухні.