Одне ціле

Ранок був тихим. Крізь тонкі фіранки до кімнати пробивалися м'які зимові промені сонця, малюючи світлі смуги на підлозі. Таня повільно розплющила очі. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, де знаходиться. А потім усе згадала. Її погляд одразу знайшов Романа. Він лежав поруч. Такий спокійний. Такий незвично беззахисний уві сні. Таня обережно підперла голову рукою й почала розглядати його обличчя. Ледь скуйовджене волосся. Ледь помітна щетина. Риси обличчя, які вже здавалися такими рідними. Вона сама не помітила, як почала усміхатися.

«Який же ти гарний, коли не бурчиш...» — промайнуло в неї в голові.

Минуло ще кілька хвилин. Вона була впевнена, що він спить. Та раптом куточки його губ ледь сіпнулися. За мить він повільно розплющив очі. І одразу тихо засміявся.

— Довго ще будеш мене розглядати? — сонним голосом запитав він.

Таня здивовано кліпнула очима.

— Ти... не спав?

— Уже хвилин десять.

— І весь цей час мовчав?

— Мені було цікаво.

— Що саме?

— Як ти на мене дивишся.

Таня легенько вдарила його долонею в плече.

— Безсовісний.

— Зате щасливий

. Він притягнув її ближче до себе. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне одному в очі. Потім Роман ледь усміхнувся.

— Не закохайся в мене.

Таня фиркнула.

— В таких, як ти, не закохуються.

Він мовчав лише мить. А потім зовсім спокійно, ніби говорив найочевиднішу річ у світі, відповів:

— А я тебе вже кохаю.

Таня завмерла. Її усмішка повільно зникла. Вона дивилася йому в очі, намагаючись зрозуміти, чи він жартує. Але ні. У його погляді не було й тіні усмішки. Лише щирість. І впевненість.

— Це... вперше, коли ти так сказав, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Бо це вперше, коли я це відчув настільки сильно.

Таня нічого не відповіла. Лише обійняла його ще міцніше й сховала обличчя в нього на грудях. Роман поцілував її в маківку й заплющив очі. У цю мить жодних інших слів їм уже не було потрібно.

Того ранку вони нікуди не поспішали. За вікном повільно падав сніг, у будинку панувала тиша, а годинник ніби навмисно сповільнив свій хід. Таня й Роман так і залишилися в кімнаті. Вони лежали поруч, міцно обійнявшись, час від часу сміялися, згадували університет, дитинство, будували плани й просто насолоджувалися тим, що нарешті можуть бути разом. Іноді розмова стихала. Тоді вони лише дивилися одне одному в очі, усміхалися, обіймалися й дарували одне одному ніжні поцілунки. Для них це був ранок, коли весь інший світ ніби перестав існувати. Їм не потрібно було поспішати. Не потрібно було нікуди бігти. Було достатньо того, що вони разом. Лише ближче до обіду Таня, неохоче вибираючись із його обіймів, тихо засміялася.

— Якщо ми зараз не встанемо, то сьогодні навіть не поснідаємо.

Роман усміхнувся.

— Мене це влаштовує.

— А мене — ні

. Я вже голодна.

— Це вагомий аргумент.

Він легко поцілував її в чоло, і вони нарешті підвелися й пішли разом в душ. Поки Таня готувала легкий сніданок, Роман заварив каву. Вони снідали неспішно, жартували й раз у раз ловили погляди одне одного. Після сніданку Таня відчинила холодильник.

— У нас майже нічого не залишилося.

Роман зазирнув усередину.

— Після такої компанії це не дивно.

— Треба їхати до супермаркету.

— Збирайся.

— Це запрошення?

— Це констатація факту.

Таня засміялася.

— Добре, командире.

За пів години вони вже були тепло вдягнені. Таня ще раз перевірила, чи вимкнула світло й зачинила будинок. Роман узяв ключі від машини.

— Готова?

Вона кивнула.

— Поїхали.

За кілька хвилин автомобіль повільно виїхав із засніженого подвір'я, залишаючи позаду тихий будинок, у якому вони щойно створили ще один дорогий для себе спогад. 

До супермаркету вони приїхали вже ближче до вечора. Ледь зайшовши всередину, Таня машинально взяла візок. Роман мовчки забрав його в неї.

— Я сам.

— Я теж умію його везти.

— Знаю.

— Тоді?

Він усміхнувся.

— Просто хочу.

Таня лише похитала головою й, ніби це було найзвичнішою річчю у світі, переплела свої пальці з його. Роман міцно стиснув її долоню.

Так вони й ходили між рядами.

Неспішно.

Як справжня пара.

— Що будемо готувати? — запитала Таня, розглядаючи полиці.

— Щось смачне.

— Дуже конкретно.

— Добре. Тоді пропонуй ти. Вона на мить замислилася.

— Паста?

— Підходить.

— І салат.

— Домовилися.

До візка один за одним полетіли вершки, сир, паста, овочі, зелень, м'ясо, фрукти й ще багато різних дрібниць.

 — Нам точно стільки потрібно?

— засміялася Таня.

— Не знаю.

— А навіщо тоді береш?

— Бо ти сказала, що це смачне.

— Залізна логіка.

— Я ж економіст.

— Ой, не починай.

Вони обоє засміялися. Закінчивши покупки, вони вже прямували до виходу торгового центру, коли Таня помітила афіші кінотеатру.

— Може, у кіно?

— Чому б і ні.

Вони підійшли до кас. Кілька хвилин уважно розглядали розклад.

— Це не хочу.

— І це теж.

— Цей уже дивився.

— А цей взагалі якийсь дивний.

Через десять хвилин Таня видихнула.

— Знаєш...

— Що?

— Мені здається, удома буде краще.

— Згоден.

— Візьмемо снеків, увімкнемо якийсь хороший фільм і влаштуємо власний кінотеатр.

— Оце вже мені подобається.

— Почекай мене кілька хвилин. Я швиденько забіжу по смаколики.

— Добре.

Таня пішла до великого магазину солодощів. Вона довго вибирала між попкорном, чіпсами, шоколадом і мармеладом, зовсім не помітивши, що Роман уже кудись зник. Поки вона складала покупки в пакет, він швидким кроком зайшов до квіткового магазину неподалік.

— Добрий вечір.