Лише вдвох

 Коли Таня розплющила очі, сонце вже впевнено світило у вікно. Вона сонно потягнулася й лише тоді зрозуміла, що досі лежить в обіймах Романа. Він теж уже не спав.

— Доброго ранку, — тихо сказав він.

— Доброго... Таня усміхнулася.

— Здається... ми трохи проспали.

— Здається.

Вони швидко підвелися, привели себе до ладу й, переглянувшись, вийшли з кімнати. Щойно вони зайшли на кухню, там запанувала тиша. Усі погляди одночасно повернулися до них. Макс першим не витримав.

— О, дивіться... нарешті прокинулися.

Марічка ледь стримувала сміх.

— Добрий ранок... голуб'ята.

— Марічко!

— Таня одразу почервоніла.

— Що? Я нічого такого не сказала.

— Ага... Влад зробив ковток чаю й абсолютно серйозним тоном запитав:

— Ром, ти кімнатою випадково не помилився?

Роман навіть не збентежився. Спокійно сів за стіл.

— Ні.

— Ого, — присвиснув Макс.

— Я думав, зараз буде хоча б одна спроба виправдатися.

— А навіщо?

Запала секунда тиші. Потім уся кухня вибухнула сміхом.

— Все, здаюся, — засміявся Влад.

— Нашого Рому вже не врятувати.

— Пізно, — підморгнув Макс.

Таня лише сховала обличчя в долонях.

— Я більше ніколи не вийду з кімнати.

— Вийдеш, — засміялася Діана.

— Бо сніданок уже холоне.

Через кілька хвилин усі вже забули про жарти й із задоволенням снідали, згадуючи вчорашні пригоди на гірці, найсмішніші моменти з фільму й плануючи, коли знову зберуться такою компанією. Після сніданку будинок миттєво ожив. У коридорі з'явилися валізи. Хтось складав речі, хтось шукав зарядку від телефону, Макс уже втретє не міг знайти свої рукавички.

— Я ж їх тут клав!

— Ти це говориш уже десять хвилин, — сміявся Влад.

— Бо вони справді тут були!

— Вони в тебе в кишені. Макс опустив очі.

— ...Неважливо.

Усі знову розсміялися.

Коли речі були майже складені, Роман непомітно підійшов до Тані.

— Я не поїду сьогодні. Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Побуду тут до повернення твоїх батьків.

— Ром... мені не страшно самій.

Він усміхнувся куточком губ.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

Роман кілька секунд мовчав. Потім тихо відповів:

— Бо я хочу залишитися.

Таня подивилася на нього й не змогла стримати усмішку.

— А друзям що скажемо?

— Правду.

— Яку саме?

— Що не хочу, щоб ти сама залишалася у великому будинку.

Вона тихенько засміялася.

— Дуже переконливо.

— Вони повірять.

І справді повірили. Коли Роман сказав друзям, що залишиться до приїзду Тетяниних батьків, Макс лише усміхнувся.

— Ну так... хтось же має охороняти будинок.

— Саме так, — абсолютно спокійно відповів Роман.

Влад ледве стримував усмішку, але нічого не сказав. Здається, усі чудово розуміли справжню причину. Проте ніхто не став її озвучувати. Іноді друзям достатньо просто мовчки порадіти за тих, кого вони люблять.

Машини одна за одною виїхали з подвір'я. Макс востаннє висунувся у вікно й голосно крикнув:

— Не сумуйте тут без нас!

— Особливо ти, Ром! — одразу підхопив Влад.

— Подзвони, якщо стане нудно! — засміялася Марічка.

— Щасливої дороги! — помахала їм Таня.

Коли автомобілі зникли за поворотом, на вулиці запанувала незвична тиша. Таня ще кілька секунд дивилася їм услід.

— От і все... — тихо сказала вона.

— Ненадовго, — відповів Роман, стаючи поруч.

Вона усміхнулася.

— Так. Але будинок без них одразу став якимось величезним.

— І дуже тихим.

Вони ще трохи постояли на морозному повітрі, а потім зайшли до будинку. Щойно Таня зачинила двері, обвела поглядом вітальню й тихенько засміялася.

— Ну що...

— Починаємо? — Схоже, іншого вибору немає. Після кількох днів святкування будинок красномовно нагадував про веселий новорічний вікенд. На журнальному столику ще стояли порожні миски з-під снеків. На спинці дивана хтось забув плед. Під кріслом лежала одна рукавиця, яка, судячи з усього, належала Максові. На ялинці все ще мерехтіли вогники.

— Почнемо з вітальні? — запитав Роман.

— Так. Потім кухня, а вже після цього кімнати.

— Командуй.

— О, то ти сьогодні слухняний?

— Не звикай.

Таня засміялася й простягнула йому великий пакет для сміття.

— Тоді збирай усе, що залишилося після наших кіноманів.

— Є, шеф.

— І не бурчи.

— Я взагалі мовчу.

Прибирання несподівано перетворилося на ще одну веселу пригоду. Таня складала пледи й подушки, а Роман носив сміття, збирав посуд і повертав меблі на свої місця.

— Дивись! — засміялася Таня, діставши з-під дивана три мандарини.

— Хтось дуже економно їв.

— Це ще нічого.

Роман зазирнув під крісло й дістав звідти майже повну пачку чіпсів.

— Оце вже знахідка.

— Макс нас зненавидить.

— Ні. Він зрадіє, що вони знайшлися.

За пів години вітальня знову стала охайною. Потім вони разом взялися за кухню. Таня мила посуд, а Роман витирав його й акуратно розставляв по шафах. Працювали мовчки, але ця мовчанка була легкою. Час від часу вони перекидалися жартами, випадково торкалися руками, усміхалися одне одному. Не було потреби заповнювати кожну хвилину словами. Їм просто було добре разом. Коли остання тарілка опинилася на своєму місці, Таня втомлено сперлася на стільницю й оглянула кухню.

— Ну ось...

— Як нічого й не було, — сказав Роман.

— Ні, — усміхнулася вона.

— Було.

Вона перевела погляд на ялинку, що й досі світилася різнокольоровими вогниками.

— Просто тепер у цього будинку стало ще більше хороших спогадів. Роман мовчки подивився на неї.

— І мені здається... це лише початок.

Коли остання кімната сяяла чистотою, Таня втомлено опустилася на великий диван у вітальні.