Розмови до ранку

— Є хтось живий?.. — почувся з другого поверху голос Макса.

— Якщо є кава, то я живий! — одразу відповів Влад.

— А якщо ще й сніданок... — позіхаючи, додала Марічка.

— Сніданок уже готовий! — усміхнулася Таня, визираючи з кухні.

— Я тебе обожнюю! — радісно вигукнула Марічка й майже збігла сходами вниз.

За кілька хвилин за великим столом знову сиділа вся компанія. Хтось ще позіхав, хтось смішно пригладжував розкуйовджене після сну волосся, а Макс урочисто заявив, що після новорічної ночі цей сніданок смакує краще за будь-який святковий банкет.

— Це тому, що ти просто голодний, — засміялася Діана.

— Не сперечайся. Я зараз можу з'їсти все, що стоїть на столі.

— Не дам, — одразу відреагувала Марічка, прикриваючи тарілку з млинцями.

— Жаднюга.

— Передбачлива.

За столом знову залунав сміх. Коли зі сніданком було покінчено, Таня загадково потерла долоні.

— У мене є пропозиція.

— Уже страшно, — пожартував Влад.

— Дарма.

Одягайтеся тепліше.

— Навіщо?

— Підемо кататися на санках. У кімнаті запанувала коротка тиша.

— Куди? — перепитав Макс.

— На гірку.

— Яку ще гірку?

Таня хитро усміхнулася.

— Нашу. Сільську.

Макс скептично підняв брову.

— Таню, ми з міста. Для нас "сільська гірка" звучить не дуже переконливо.

— От і дарма, — засміялася вона.

— Побачиш.

— Якщо що, ми тебе потім засудимо.

— Домовилися.

За пів години вся компанія, тепло закутана в шарфи, шапки й рукавиці, вже крокувала засніженими вулицями. Повітря було морозним і кришталево чистим. Під ногами весело рипів сніг. Навколо стояли будинки, з димарів здіймався легкий дим, а з дворів долинав гавкіт собак і дитячий сміх.

— Тут так красиво... — тихо сказала Аліна, озираючись навколо.

— Я ж казала, що взимку село особливе, — усміхнулася Таня.

Коли вони дісталися пагорба, друзі одночасно завмерли. Перед ними відкрилася велика засніжена гірка, з якої вже каталися місцеві діти, підлітки й навіть дорослі.

— Ого... — протягнув Макс.

— Нічого собі...

— Таню... це не гірка.

— Це траса! — засміявся Влад.

— Ну що, містяни? — хитро усміхнулася Таня.

— Хто перший?

Відповідати не довелося. Макс уже схопив санки й побіг угору.

— Переможе найсміливіший!

— Та почекай ти! — закричала Марічка, побігши за ним.

За кілька хвилин із гори вже лунав безперервний сміх. Макс із Марічкою, не втримавши рівноваги, перекинулися просто в замет. Влад намагався їхати стоячи й через кілька метрів ефектно впав у сніг під гучний регіт друзів. Діана з Аліною так сміялися, що ледве могли сісти на санки. Навіть стриманий Роман несподівано погодився спуститися разом із Максом.

— Якщо ми вріжемося в дерево, це твоя ідея, — буркнув він.

— Не вріжемося!

— Ти дуже впевнено це сказав...

За секунду санки понеслися вниз. Макс кричав від захвату. Роман спочатку лише міцніше вхопився за санки, але вже за мить сам не стримав сміху. Коли вони долетіли донизу, обидва вилетіли просто в пухкий замет.

— Живі? — крізь сміх крикнула Таня.

— Начебто! — долинуло у відповідь.

Наступні кілька годин промайнули непомітно. Вони каталися наввипередки, перекидалися снігом, падали, сміялися, допомагали одне одному підніматися й знову бігли нагору. У якийсь момент Макс, важко дихаючи, впав спиною в сніг.

— Я офіційно визнаю свою поразку.

— Перед ким? — засміявся Влад.

— Перед селом.

— І що ти хочеш сказати? Макс повернув голову до Тані й широко усміхнувся.

— Я не думав, що в селі можна настільки круто провести час.

— Я теж, — підтримала його Марічка.

— Чесно кажучи, це один із найкращих новорічних днів у моєму житті, — тихо сказала Діана.

Таня подивилася на друзів і відчула, як серце наповнюється теплом. Саме цього вона й хотіла. Щоб вони закохалися в це місце так само, як колись закохалася вона сама. 

До будинку вони повернулися вже надвечір. Усі були в снігу з голови до ніг, із рум'яними щоками, мокрими рукавицями й неймовірно щасливими. Щойно зачинилися вхідні двері, тепле повітря огорнуло компанію.

— Я більше не відчуваю своїх ніг, — простогнала Марічка, скидаючи чоботи.

— А я рук, — підтримала її Діана.

— Зате емоції ще відчуваєш? — засміявся Влад.

— Це так.

— Тоді все добре.

Поки одні переодягалися в теплий домашній одяг, інші взялися готувати вечерю. Цього разу ніхто не хотів нічого складного. Запекли картоплю, зробили великий салат, дістали домашні соління, ковбаски, сир, а Таня швидко приготувала гарячий чай. Усі так зголодніли після катання, що вечеря зникала зі столу майже миттєво.

— Ніколи не думав, що звичайна запечена картопля може бути такою смачною, — сказав Макс, відкладаючи виделку.

— Це тому, що ти сьогодні десять разів піднімався на ту гору, — усміхнулася Таня.

— Десять?

— Мінімум двадцять, — засміявся Влад.

— Тоді все логічно.

Після вечері ніхто навіть не захотів розходитися по кімнатах.

— У мене є ідея, — сказала Таня.

— А давайте влаштуємо справжній кіновечір?

— Підтримую! — одразу відгукнулася Аліна.

— Я теж! — підхопила Марічка.

— А який фільм? — поцікавився Макс.

— Новорічний, звісно.

За кілька хвилин уся компанія вже метушилася по будинку. Макс приніс із комори кілька величезних пледів. Діана розклала на підлозі великі м'які подушки. Влад приглушив світло, залишивши лише ялинку й теплі настінні лампи. Вітальня миттєво стала неймовірно затишною. Майже всю стіну займав величезний телевізор. Перед ним розташувався великий кутовий диван, кілька крісел-мішків і товстий пухнастий килим, на якому теж можна було вмоститися.

Але головною окрасою вечора стали снеки. На журнальному столику швидко виросла ціла гора смаколиків.