Найкращий ранок

 Після вручення подарунків ніхто навіть не збирався розходитися. Свято лише набирало обертів. За столом одна історія змінювала іншу. Макс із Владом сперечалися, хто з них більше разів витягував іншого з кумедних студентських пригод. Марічка раз у раз перебивала їх, доводячи, що обидва прикрашають свої розповіді, а Діана з Аліною вже сміялися так, що ледве могли вимовити хоч слово.

— Та не було такого! — не витримала Марічка.

— Було! — в один голос відповіли Макс і Влад.

— От бачиш, вони навіть брешуть однаково, — засміялася Таня.

За столом знову пролунав дружний сміх. Роман сидів трохи осторонь, як завжди. Він майже не розповідав історій, але уважно слухав інших. Час від часу кидав короткий дотепний коментар, після якого компанія вибухала новою хвилею сміху. Таня кілька разів ловила себе на думці, що сьогодні він зовсім не схожий на того похмурого хлопця, якого вона зустріла кілька місяців тому. Йому пасувала ця усмішка. Шкода тільки, що він показував її так рідко. Час летів непомітно. Коли Макс випадково подивився на годинник, він здивовано свиснув.

— Народ... уже третя.

— Не може бути!

— Марічка миттєво схопила телефон.

— Ого...

— Якщо ми зараз не підемо спати, то прокинемося вже другого січня, — позіхнув Влад.

— Підтримую, — усміхнулася Аліна.

— У мене очі вже самі заплющуються. Ніхто не сперечався. За кілька хвилин усі швидко прибрали зі столу, побажали одне одному доброї ночі й розійшлися по своїх кімнатах. Будинок стих. Лише вогники на ялинці тихо мерехтіли у вітальні, а за вікном повільно падав пухкий сніг.

Таня прокинулася від сонячного проміння, що пробивалося крізь фіранки. Вона сонно потерла очі й потягнулася. Телефон показував дев'яту ранку.

— Нічого собі... — тихо прошепотіла вона.

Для першого січня це було навіть рано. Будинок залишався незвично тихим. 

«Напевно, всі ще сплять», — усміхнулася Таня. Вона швидко вмилася, одягла теплий домашній костюм, зібрала волосся у високий хвіст і, намагаючись не шуміти, спустилася на перший поверх. «Зараз приготую щось смачне. Нехай прокинуться від запаху сніданку.» Вона тихенько відчинила двері кухні.

— Доброго ранку.

Від несподіванки Таня здригнулася. За кухонним столом сидів Роман. Перед ним стояла велика чашка чорної кави, а сам він, спершись ліктем на стіл, дивився у вікно, за яким кружляв сніг. Почувши її, він перевів погляд.

— Вибач, налякав?

— Трохи, — Таня усміхнулася, приклавши долоню до грудей.

— Я була впевнена, що всі ще сплять.

— Всі й сплять.

— А ти?

Роман ледь знизав плечима.

— Звичка. Я рідко сплю довго.

— Навіть першого січня?

— Навіть першого січня. Таня засміялася.

— А я думала, що буду героєм цього ранку.

— Схоже, сьогодні ми ділимо це звання навпіл. Вона відкрила холодильник, дістала яйця, молоко й масло.

— Кава вже закінчилася?

— Ще є.

— Тоді й мені зробиш? Бо якщо я зараз почну готувати без кави, то всі ризикують залишитися без сніданку.

Роман мовчки підвівся.

— З цим допоможу.

— Серйозно?

— Не дивись так. Я вмію користуватися кавомашиною.

— Це вже приємне відкриття.

— Не поспішай із висновками.

Таня усміхнулася, а він, уперше за весь час їхнього знайомства, ледь помітно усміхнувся у відповідь. На кухні знову стало тихо. Але тепер ця тиша вже не здавалася незручною. Вона була теплою. Такою, у якій зовсім не хотілося поспішати щось говорити.

Таня вже вправно господарювала на кухні. На сковорідці тихо шкварчало масло, поруч чекали нарізані овочі, а в чайнику починала закипати вода.

РОМАН

Роман сидів за столом із чашкою кави в руках. Час від часу вони перекидалися короткими фразами, але більшість часу мовчали. Дивно... Ця тиша зовсім не тиснула. Навпаки. Вона була затишною. Роман спостерігав, як Таня легко рухається кухнею. Як неслухняне пасмо волосся раз у раз вибивалося з хвоста, а вона машинально заправляла його за вухо. Як тихенько наспівувала якусь новорічну мелодію, навіть не помічаючи цього. Він упіймав себе на думці, що вже кілька хвилин просто дивиться на неї. І не може відвести погляд.

«Що ти робиш?..» — подумав він сам до себе.

Він звик усе контролювати. Емоції. Думки. Почуття. Особливо почуття. Бо вони завжди робили людей слабкими. Але поруч із цією дівчиною всі його правила чомусь переставали працювати.

Він повільно поставив чашку на стіл.

Підвівся.

Зробив крок.

Потім ще один.

Зупинився буквально за пів метра від неї.

«Не треба.»

«Повернися назад.»

«Це дурна ідея.»

Роман заплющив очі лише на мить.

Ніби зібрав усю свою силу в кулак. І перш ніж здоровий глузд устиг його зупинити, обережно підійшов ближче.

Повільно...

Майже невпевнено...

Він ніжно обійняв Таню ззаду.

Так, ніби сам до кінця не вірив, що наважився це зробити. Таня завмерла. Лопатка в її руці так і залишилася нерухомою. Вона відчула його тепло. Його долоні. Його обережний, майже несміливий дотик. На кілька секунд світ навколо ніби перестав існувати. Ніхто з них нічого не говорив. Роман заплющив очі. Уперше за дуже довгий час він відчув дивний спокій.

Ніби саме тут...

Саме зараз...

Він був там, де мав бути.

Таня повільно накрила його руки своїми долонями. Ледь усміхнулася.

— З Новим роком... — тихо прошепотіла вона.

Роман теж усміхнувся. Ледь помітно.

— З Новим роком, Таню...

Таня ще кілька секунд стояла, накривши його руки своїми долонями. Вона відчувала, як швидко б'ється її серце. Повільно повернула голову.

— Романе...

Він не відповів.

Лише обережно послабив обійми, щоб вона могла повернутися до нього обличчям. Їхні погляди зустрілися. Так близько вони ще ніколи не стояли. Таня дивилася йому в очі й бачила в них зовсім не ту холодність, до якої звикла. Лише хвилювання. І щось дуже тепле. Роман повільно підняв руку й лагідно прибрав пасмо волосся, що впало їй на щоку.