Підготовка до Нового Року

 Таня прокинулася по будильнику. Кілька секунд вона лежала під теплою ковдрою, прислухаючись до незвичної тиші. Будинок був зовсім порожній. Батьки ще вночі поїхали до Буковеля, і вперше за багато років вона залишилася вдома сама. За вікном тихо падав сніг. Таня потягнулася й усміхнулася. Сьогодні приїдуть друзі. Вона швидко піднялася з ліжка, накинула теплий светр і спустилася на кухню.

За хвилину в кавоварці тихо зашуміла кава. З великою чашкою в руках Таня підійшла до вікна. Білий сніг укривав подвір'я, дерева й сусідські дахи.

Було красиво.

По-справжньому по-зимовому. Зробивши останній ковток кави, вона згадала про ялинку. Учора на це вже не вистачило часу.

Із комори з'явилася стара коробка з іграшками. Кожна кулька мала свою історію.

Дерев'яний янгол.

Скляні шишки.

Старенький Дід Мороз, якого вони з татом колись випадково впустили, а мама потім акуратно склеїла. Таня посміхнулася. Повільно, одну за одною, вона прикрашала ялинку. Коли остання кулька зайняла своє місце, дівчина відійшла на кілька кроків.

— Гарно...

У будинку одразу стало по-новорічному затишно. Вона швидко перевела погляд на годинник.

— Ой...

Час спливав непомітно. Таня піднялася до своєї кімнати, переодяглася, розчесала волосся й ще раз окинула себе поглядом у дзеркалі.

— Нормально.

За хвилину вона вже була біля вхідних дверей. Саме тоді на подвір'ї почувся звук автомобіля. Таня мимоволі усміхнулася. Вона визирнула у вікно. Темний автомобіль повільно заїхав у двір.

— Уже...

Замкнувши двері, вона вийшла надвір.

Роман опустив бокове скло.

— Привіт.

— Привіт.

— Готова?

— Так.

Вона сіла на пасажирське сидіння й зачинила дверцята. У машині було тепло. Пахло кавою й легким ароматом хвої.

— Поїхали? — запитав Роман.

— Поїхали.

Автомобіль повільно виїхав із подвір'я. Декілька хвилин вони їхали мовчки. Не тому, що не було про що говорити. Просто вперше за весь час поруч не було ні Макса, ні Марічки, ні Влада, які зазвичай заповнювали собою весь простір. Лише вони. І тиха зимова дорога.

— Ну що, — першим порушив мовчанку Роман.

— Сама не боїшся залишатися в такому великому будинку?

Таня усміхнулася.

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім.

Я тут виросла. Для мене цей будинок — найспокійніше місце у світі.

Роман кивнув.

— Розумію.

— А ти?

— Що я?

— Зміг би жити в селі?

Він задумався.

— Ні.

— Чому?

— Занадто тихо.

— А мені навпаки подобається.

— Я помітив.

— Що саме?

— Ти любиш тишу.

Таня здивовано повернулася до нього.

— Чого ти так вирішив?

— Не знаю... Просто здається, що коли всі навколо говорять, ти більше слухаєш. Вона на мить замислилася.

— Можливо.

— А коли вже щось скажеш, то зазвичай усі починають сперечатися.

Таня засміялася.

— Це не я винна.

— Звісно.

— Це ви просто не вмієте визнавати, що я права.

— О, ось тепер я впізнаю ту Таню, яку знаю.

Вона усміхнулася.

— А я вже почала хвилюватися, що ти сьогодні занадто спокійний.

— Не переживай. Це тимчасово.

— Ну слава Богу. Обоє засміялися.

Напруга, яка була на початку дороги, розчинилася сама собою.

Попереду вже з'явилися знайомі будівлі супермаркету. На парковці було видно автомобіль Макса.

— Схоже, ми не перші, — сказав Роман.

— А я була впевнена, що Макс приїде останнім.

— Це значить, Марічка вже поруч.

— Тоді тепер він точно ніде не запізниться.

Роман лише тихо засміявся й звернув на парковку. Новий рік починався. 

Автоматичні двері супермаркету відчинилися, і вся компанія дружно зайшла всередину.

— Так,

— Таня одразу взяла великий візок.

— Спочатку купуємо все, що потрібно. А вже потім усе, що хочеться.

Макс важко зітхнув.

— Знову диктатура.

— Саме так.

— Я протестую.

— Протест відхилено.

— От навіть слова не дали.

Марічка засміялася.

— Максе, змирись. Тут ти сьогодні без права голосу.

— Побачимо.

Вони повільно рушили між рядами. У візок один за одним летіли овочі, фрукти, зелень, соуси, сир, ковбаси, кілька видів м'яса для мангалу, ковбаски для гриля, лаваші, хліб, солодощі й цілий пакет мандаринів. Роман мовчки поклав поруч ще один. Таня помітила.

— Романе...

— Що?

— Нам стільки мандаринів навіщо?

— Це ж Новий рік.

— Але не три кілограми.

— Мандаринів багато не буває.

Макс одразу підтримав.

— О! Нарешті хоч одна адекватна людина.

— Ви обидва безнадійні.

— Зате щасливі, — усміхнувся Роман.

Таня тільки похитала головою. Біля полиці з чипсами Влад мовчки поклав у візок дві великі упаковки. Потім ще одну. Ніхто цього навіть не помітив. Далі — фісташки. Потім сухарики. Потім ще арахіс. Він робив це так спокійно, ніби саме так і було задумано. Поки всі сперечалися, візок ставав дедалі повнішим.

Найбільше галасу, як і очікувалося, почалося біля алкогольного відділу. Марічка першою потягнулася до шампанського.

— Це навіть не обговорюється.

— Сто відсотків, — підтримала Діана.

Аліна вже уважно розглядала полиці з вином.

— Біле чи червоне?

— Біле, — майже одночасно відповіли Таня й Марічка.

— Бачиш? Демократія, — засміялася Діана.

Тим часом хлопці вже стояли біля полиці з міцнішим алкоголем. Макс узяв пляшку рому.

— Оце діло.

Влад мовчки поставив у візок ще одну. Роман глянув на них.

— Ви серйозно думаєте, що двох вистачить?

Макс повільно повернувся до нього.

— Нарешті хоч одна розумна людина.

Таня одразу почула останню фразу.

— Я все чую.

— І що? — усміхнувся Макс.