Роман. Дорога до неї

Роман прокинувся ще до того, як задзвонив будильник. Він повільно розплющив очі й кілька секунд просто лежав, дивлячись у стелю. За вікном ще тільки починало світати. Мороз намалював на склі химерні візерунки, а надворі тихо падав сніг. Він повернув голову до тумбочки й узяв телефон. 08:11. Будильник мав продзвонити лише за двадцять хвилин.

— От тобі й канікули… — тихо пробурмотів він.

Спробував заплющити очі. Даремно. Сон остаточно зник. Роман відкинув ковдру, сів на край ліжка й провів долонями по обличчю.

— Ну й добре.

За кілька хвилин квартира наповнилася запахом свіжозмеленої кави. Він стояв біля кухонного вікна, гріючи долоні об гарячу чашку, і мовчки спостерігав, як двір повільно вкривається новим шаром снігу.

Попереду було кілька днів відпочинку.

Без університету.

Без роботи.

Без звичного поспіху.

І чомусь саме сьогодні він прокинувся раніше, ніж будь-коли.

Учорашній вечір мимоволі згадався сам. Спільний чат.

«Я заберу. Тим паче, я знаю, де вона живе.»

Він тоді навіть не задумувався над цими словами. Просто написав те, що було очевидним. Колись після футболу він відвозив Таню додому. Запам'ятав дорогу — і все. Виходило, що більше ніхто адреси не знав.

«Логічно.»

Саме так він тоді й подумав.

«Не пояснювати ж усім, як її шукати.»

Роман усміхнувся й похитав головою.

— Можна подумати, хтось інший не знайшов би її будинок із навігатором…

Він допив каву, поставив чашку в мийку й уже хотів виходити, коли телефон коротко завібрував. Повідомлення в груповому чаті.

Аліна: — А давайте ще зробимо маленькі новорічні подарунки.

Роман відкрив переписку. За хвилину чат уже гудів.

Макс одразу пожартував, що його присутність — це вже подарунок.

Влад почав рахувати, скільки грошей доведеться витратити.

Марічка підтримала ідею.

Діана теж.

Потім Таня запропонувала домовитися про невелику суму, щоб ніхто не почувався ніяково. Ідея сподобалася всім. Роман довго нічого не писав. Потім надрукував лише одне слово.

«Домовились.»

Він заблокував телефон і поклав його до кишені.

— Ну що ж… Схоже, доведеться трохи змінити маршрут.

За кілька хвилин його автомобіль уже повільно котився центральною вулицею міста. Більшість магазинів тільки відчинялися. У вітринах миготіли ялинки, гірлянди, коробки з цукерками, плюшеві сніговики й десятки святкових дрібниць. Роман зайшов до великого магазину подарунків.

— Доброго ранку.

— Доброго, — привітно усміхнулася продавчиня.

Він неквапливо пішов між полицями.

«Один невеликий подарунок.»

Здавалося б, що тут складного? Та вже за кілька хвилин стало зрозуміло, що вибрати щось універсальне набагато важче, ніж він думав. Він довго розглядав полиці, усміхаючись із власної нерішучості.

— Та це ж просто подарунок… — тихо пробурмотів сам до себе.

Зрештою в кошику опинилося кілька гарно запакованих святкових дрібниць. Саме те, що потрібно. Без пафосу. Просто щоб комусь стало приємно. Розрахувавшись, він поклав пакет на заднє сидіння автомобіля. Поглянув на годинник. Посміхнувся. Тепер можна було їхати. За Танею.

Машина спокійно ковзала засніженою дорогою. Роман дивився вперед, але думки були зовсім не про дорогу. Чомусь одна за одною в пам'яті спливали зустрічі з Танею.

Перше вересня.

Залізничний вокзал.

Гаряча кава, що випадково опинилася на його футболці.

Потім — випадкова зустріч між парами в університетському коридорі.

Футбол.

Їхні постійні суперечки, які вже стали звичними для всієї компанії.

Дорога до її будинку після матчу, коли він уперше дізнався, де вона живе.

Лікарня. Її дивний погляд.

Андрій.

І знову Таня.

Роман ледь усміхнувся.

— Дивно...

Ще кілька місяців тому вони були абсолютно чужими людьми. А тепер спогадів про неї назбиралося більше, ніж про декого, кого він знав роками. Він легенько постукав пальцями по керму.

— І чому ти постійно лізеш у голову?..

Відповіді, звісно, не було. Та він її поки що й не шукав.