Сесія нарешті закінчилася.

 Таня вийшла з університету з таким відчуттям, ніби з плечей зняли щось важке, що вона носила останні кілька тижнів. Більше ніяких конспектів до ночі, ніяких повторень перед аудиторією, ніякого нервового очікування біля дверей кабінету. Вона дістала телефон і глянула на час. На електричку ще встигала. Дорога додому була для неї звичною: маршрутка до станції, кілька знайомих облич на платформі, холодне повітря, запах снігу й металу.

Таня стала біля краю перону, глибше сховала підборіддя в шарф і усміхнулася сама до себе. Канікули. Нарешті. В електричці було людно, але вона давно звикла до цих поїздок. У них було щось своє: стукіт коліс, запітнілі вікна, бабусі з сумками, школярі, які голосно сміялися в кінці вагона. За вікном миготіли засніжені двори, дерева, маленькі станції, до болю знайомі назви.

Таня дивилася у вікно й думала про Новий рік. Про те, що цього разу він буде зовсім не таким, як завжди. Вдома її зустрів теплий запах вечері й мамин голос із кухні:

— Таню, це ти?

— Я, — відповіла вона, знімаючи чоботи.

— Ну що, студентко, здала все?

— Здала.

Мама вийшла в коридор, витираючи руки рушником.

— Все? Повністю?

— Повністю. Сесія закрита.

— Ну слава Богу.

Таня усміхнулася й пройшла на кухню. Батько сидів за столом із чашкою чаю й одразу підняв на неї очі.

— Ну що, тепер можна й святкувати?

— Можна, — сказала Таня й сіла поруч.

— До речі… я хотіла з вами поговорити.

Мама насторожено глянула на неї.

— Щось сталося?

— Ні, нічого поганого. Просто… ми з друзями думали зустріти Новий рік у нас.

Батько мовчки поставив чашку на стіл.

— У нас — це тут?

— Так. Ви ж казали, що їдете в Буковель.

— Казали, — спокійно відповіла мама.

— А скільки вас буде?

— Ну… точно ще не знаю. Марічка, Макс, Діана, Аліна, Влад, Роман…

На імені Романа Таня сама не зрозуміла чому трохи збилася. Батько це помітив, але нічого не сказав. Тільки ледь усміхнувся.

— І ще, можливо, хтось, — швидко додала Таня.

— Десь вісім людей.

— Нормально так, — хмикнув батько.

— Тільки щоб без рознесеного будинку.

— Тату!

— А що? Я одразу попереджаю.

Мама сіла навпроти й задумливо подивилася на Таню.

— Мені, в принципі, не шкода. Будинок буде порожній. Тільки ти розумієш, що це відповідальність?

— Розумію.

— І щоб без дурниць.

— Мам, ну ми ж не діти.

Батько засміявся.

— Оце найстрашніша фраза. Таня закотила очі, але теж усміхнулася. Мама ще кілька секунд дивилася на неї, а потім кивнула.

— Добре. Приїжджайте. Я вам щось залишу з їжі, але основне будете готувати самі. Постіль дістанеш із шафи. У кімнатах наведеш порядок. І ялинку можна буде нарядити, якщо захочете.

— Правда можна?

— Можна.

Таня не стримала усмішки.

— Дякую.

— Тільки, Таню, — додала мама вже м’якше,

— дивись сама. Компанія велика. Хлопці, дівчата… Ти господиня в домі, поки нас не буде.

— Я знаю.

Батько подивився на неї уважніше.

— А цей… Роман. Це той, з яким ти постійно сперечаєшся? Таня завмерла на секунду.

— Я з ним не постійно сперечаюсь. Батько з мамою переглянулися.

— Ага, — протягнув батько.

— Значить, той самий.

— Тату, він просто друг.

— Я нічого й не кажу.

— Але вигляд у тебе такий, ніби кажеш.

Мама тихо засміялася, а Таня відвернулася до вікна, щоб приховати усмішку. За склом повільно падав сніг. І вперше за довгий час їй стало по-справжньому легко. Сесія позаду. Попереду канікули. Дім. Новий рік. Друзі. І Роман. Хоча цю думку вона, звісно, одразу спробувала від себе відігнати.

Наступний ранок почався незвично рано. Ще не було й восьмої, а в будинку вже панувало переддорожнє метушіння. На дивані у вітальні стояли дві великі валізи, у коридорі — теплі черевики, куртки й пакети з речами, які мама весь час перекладала з місця на місце.

— Документи взяв? — запитала вона в батька вже, здається, втретє.

— Взяв.

— Зарядку?

— Взяв.

— Термос?

— Теж взяв.

Батько усміхнувся й похитав головою.

— Якщо я зараз скажу, що взяв тебе, ми вже зможемо їхати?

Мама пирснула зі сміху.

— Не смійся. Потім сам дякуватимеш.

Таня сиділа за столом із чашкою кави й лише спостерігала за ними.

— Знаєш, — сказала вона, — мені здається, що половина валізи — це їжа.

— Не половина, — серйозно відповіла мама. — Третина.

Усі троє засміялися.

Після сніданку кожен узявся до справ. Батько почистив подвір’я від свіжого снігу, а Таня допомагала йому відкидати лопатою заметені доріжки. Мороз трохи щипав щоки, але повітря було таким чистим, що хотілося вдихати його на повні груди. Потім вони разом занесли до сараю дрова, перевірили, чи все гаразд у гаражі, а мама тим часом чаклувала на кухні. До обіду холодильник був заповнений домашніми стравами.

— Мам, ми ж не армію годуємо, — сміялася Таня, заглядаючи всередину.

— Я знаю, скільки їдять студенти.

— Ми й самі щось приготуємо.

— От і приготуєте. Але першого дня вам точно буде не до цього.

Після обіду Таня піднялася на другий поверх. Вона відкрила вікно, щоб впустити свіже морозне повітря, перестелила ліжка, дістала з шафи чисту постіль, перевірила, чи вистачить ковдр і подушок для всіх. Потім уважно оглянула кожну кімнату.

— Марічка буде зі мною… — тихо промовила вона сама до себе.

— Діана з Аліною в маленькій кімнаті. Хлопці… нехай уже самі вирішують. На мить вона завмерла.

— А Роман…

Вона швидко струснула головою.

— Яка різниця, де він буде спати? І все ж подумки вже шукала для нього місце. Надвечір будинок був майже готовий приймати гостей. У кімнатах пахло свіжою постіллю, з кухні долинав аромат домашньої випічки, а у вітальні чекала ще не прикрашена ялинка. Поки мама востаннє перевіряла валізи, Таня допомагала батькові занести кілька речей у гараж.