Скоро Новий Рік

Повернутися в університет виявилося набагато важче, ніж Таня уявляла. Після кількох днів удома вона ще почувалася слабкою. Голова вже не боліла. Температура спала. Та організм ніби ще не встиг оговтатися. Електричка була майже такою самою, як завжди. Люди. Ранкова кава. Знайомі обличчя. Лише сама Таня почувалася іншою. Біля університету її першою помітила Марічка.

— Та вона повернулася!

За секунду Таня вже опинилася в міцних обіймах.

— Ми так скучили!

— Я теж.

— Більше не лякай нас так, — буркнув Влад.

— Я вже подумав, що мені самому доведеться відповідати біля дошки.

— От цього я точно не могла допустити, — засміялася Таня.

Навіть Діана вперше за багато днів щиро усміхнулася.

— Як ти?

— Уже значно краще.

Саме в цей момент Таня випадково підняла очі. Через подвір'я університету йшов Роман. Він теж її помітив. На мить їхні погляди зустрілися. Колись хтось із них обов'язково сказав би щось колюче. Тепер...

— Привіт.

— Привіт.

І вони мовчки розійшлися в різні боки. Чомусь від цього стало ще важче. Після другої пари Діана тихо торкнулася Таніної руки.

— Підеш зі мною?

— Куди?

— Хочу кави. І... мені потрібно з тобою поговорити.

Таня здивовано кивнула. За кілька хвилин вони вже сиділи в маленькій кав'ярні неподалік університету. Деякий час Діана просто крутила в руках паперовий стаканчик. Наче не знала, з чого почати. Потім глибоко вдихнула.

— Артемко... мій син.

Таня мовчала. Не перебивала. Лише уважно дивилася на подругу.

— Я народила його ще в школі. Батько дитини зник ще до його народження. Для нього це була помилка. Для мене — ні.

Діана ненадовго замовкла.

— Було багато речей, за які мені довго було соромно. Хоча зараз я розумію... Соромитися мала не я.

Знову запала тиша.

— Про Артемка знають тільки мама... Макс... І Роман.

Таня здивовано підняла очі.

— Макс?

Діана ледь усміхнулася.

— Так. Він мій брат. Рідний. Ми просто ніколи нікому про це не говорили.

У голові Тані одна за одною почали складатися події останніх днів. Телефонний дзвінок. Перелякане обличчя Діани. Макс, який навіть нічого не перепитав. Лише сказав:

«Поїхали».

Потім лікарня. Роман. Сонний хлопчик у нього на руках.

— Тому він залишився тоді з тобою...

— Так. А наступного дня Максові потрібно було на роботу й навчання. Тому приїхав Роман. Він давно нам допомагає. Якби не він... Я не знаю, як би впоралася.

Таня повільно опустила очі.

— Я така дурепа...

Діана одразу похитала головою.

— Ні. Ти побачила лише шматочок правди. І зробила висновок. На твоєму місці майже кожен зробив би так само.

Таня мовчала. Потім тихо запитала:

— Чому ти мені не сказала?

В очах Діани з'явився сум.

— Бо боялася.

— Мене?

— Не тебе. Я боялася, що після цього ти дивитимешся на мене по-іншому. Що перестанеш бачити в мені просто Діану.

Таня мовчки підвелася зі свого місця. Обійшла столик. І міцно обійняла подругу.

— Дурненька... Ти справді думала, що я пішла б через це?

Діана більше не стримувалася. Тихо заплакала.

— Пробач...

— Нема за що.

Після цієї розмови між ними ніби зникла стіна, яка існувала багато років.

Наступні тижні пролетіли в підготовці до сесії. Конспекти. Заліки. Безсонні вечори. Усі жили навчанням. Через різні факультети й курси вони бачилися набагато рідше. Та все одно залишалися однією компанією. Марічка майже щодня зустрічалася з Максом. Через них усі час від часу збиралися разом. Влад не втрачав нагоди пожартувати. Діана поступово знову почала усміхатися. А Таня й Роман... Наче стали чужими. Вони більше не сперечалися. Не підколювали одне одного. Не обмінювалися жартами. Лише коротке:

— Привіт.

— Привіт.

І кожен ішов своєю дорогою. Одного разу Влад навіть не витримав.

— Я не звик, що ви мовчите.

Марічка засміялася.

— І я. Якось навіть нудно стало. Раніше ви хоча б сварилися.

Таня лише ледь усміхнулася. Роман теж. Але ніхто нічого не сказав. Бо обидва розуміли: Проблема вже давно була не в лікарні. І навіть не в тому непорозумінні. Проблема була в тому, що тепер жоден із них не знав... Як зробити перший крок.

Останній іспит закінчився. Ще кілька хвилин тому всі нервово чекали оцінок, а тепер, ніби скинувши величезний тягар із плечей, сміялися й майже наввипередки йшли до улюбленого кафе неподалік університету.

— Я офіційно пережив сесію! — урочисто оголосив Влад, сідаючи за стіл.

— Не драматизуй, — засміялася Марічка.

— У тебе жодного "незаду".

— Але ж понервував я так, ніби захищав кандидатську.

— Ми це помітили, — усміхнувся Макс.

Замовили піцу, каву й чай. Розмова сама собою перейшла на викладачів, екзамени й кумедні історії останніх тижнів. У якийсь момент Діана поставила чашку на стіл.

— Народ...

Усі подивилися на неї. Вона трохи помовчала.

— Я хочу вам дещо розповісти.

За столом одразу стало тихо.

— Ви, мабуть, давно помітили, що я часто кудись зникаю. Постійно відмовляюся від зустрічей, раніше йду додому або взагалі не приходжу.

Вона зробила глибокий вдих

. — Я більше не хочу це приховувати. У мене є син.

Запала тиша.

— Його звати Артем. Йому три роки.

Ніхто не промовив ні слова.

— Я народила його ще в школі. Його батько залишив нас ще до народження. З того часу ми удвох. Мама дуже допомагає мені. І... Макс.

Влад розгублено подивився на нього.

— Стривай...

Макс спокійно кивнув.

— Так. Діана — моя молодша сестра. Просто ми ніколи про це не говорили.

Марічка здивовано перевела погляд із одного на іншого.

— Серйозно?

— Серйозно, — усміхнувся Макс.

Діана продовжила: