Перший сніг. Роман

Сніжка розсипалася об Танину куртку.

— Ах так?! — засміялася вона.

— Почалося! — вигукнув Макс.

— Рятуйтеся хто може! — підтримав Влад.

За мить біля університету вже не було серйозних студентів. Була компанія друзів, яка з дитячим захватом перекидалася сніжками. Марічка, сміючись, ховалася за Максом. Влад безуспішно намагався втекти одразу від всіх. Навіть Діана сміялася так щиро, що Таня мимоволі усміхнулася. Роман давно не пам'ятав, коли востаннє дозволяв собі ось так просто дуріти. Таня знову влучила в нього.

— Це вже нечесно!

— Програвати теж треба вміти! — засміялася вона.

Він уже нахилився по нову жменю снігу, коли в кишені Діани задзвонив телефон. Вона подивилася на екран. Усмішка миттєво зникла.

— Алло...

Кілька секунд вона мовчки слухала. Її обличчя повільно зблідло.

— Добре... Я зараз буду.

Вона вимкнула дзвінок.

— Діано, що сталося? — стривожено запитала Марічка.

Діана спробувала усміхнутися. Даремно.

— Мені потрібно терміново їхати.

Макс уже стояв поруч.

— Поїхали.

Він не поставив жодного запитання. Роман мовчки дістав із кишені ключі від машини.

— Я з вами.

За кілька секунд вони вже швидко йшли до парковки.

— Що сталося? — тихо запитала Таня.

Марічка лише знизала плечима.

— Не знаю...

Лише коли автомобіль виїхав із території університету, в салоні запанувала тиша. Роман дивився на дорогу. Макс сидів поруч. Діана мовчки стискала телефон.

— У садочку подзвонили, — нарешті сказала вона.

Голос тремтів.

— Висока температура... Його кілька разів знудило.

Макс повільно видихнув.

— Давно?

— Хвилин двадцять тому.

— Добре, що одразу зателефонували.

Роман нічого не сказав. Лише трохи сильніше натиснув на педаль газу. Біля дитячого садочка їх уже чекала вихователька.

— Добре, що ви так швидко.

Вона провела їх до групи. На маленькому диванчику лежав Артемко. Щоки палали. Очі були напівзаплющені. Побачивши маму, він ледь усміхнувся.

— Мам...

Діана одразу підхопила його на руки.

— Я тут, сонечко. Я вже тут.

— Він майже весь день був млявий, — тихо пояснила вихователька.

— Після обіду його знудило. Температура майже сорок. Ми одразу вам зателефонували.

Роман мовчки взяв маленький рюкзак, пакет зі змінним одягом і плюшевого ведмедика, який лежав у шафці.

— Поїхали.

У приймальному відділенні дитячої лікарні було людно. Лікар уважно оглянув хлопчика. Виміряв температуру. Послухав легені. Поставив ще кілька запитань.

— Попередньо схоже на гостру кишкову інфекцію. Але потрібно зробити аналізи.

Діана міцніше притиснула до себе сина.

— Це небезпечно?

— Зараз найбільша проблема — висока температура й ризик зневоднення. Дитина маленька, тому ми залишимо вас у стаціонарі. Поставимо крапельницю, поспостерігаємо кілька днів. Якщо лікування подіє швидко — відпустимо додому.

Діана лише кивнула.

Поки оформлювали документи, Артемко почав тихенько плакати. Роман присів біля нього.

— Гей... Пам'ятаєш, ми домовилися піти дивитися великі вантажівки? Спочатку потрібно одужати. Домовились?

Маленька долонька несміливо стиснула його палець.

— Молодець.

Діана мовчки дивилася на них.

— Дякую...

— Не треба.

Увечері Макс залишився в лікарні.

— Я переночую тут.

Роман кивнув.

— Добре.

— Завтра мені потрібно буде заїхати на роботу і в університет.

— Тоді я приїду.

— Не обов'язково.

— Обов'язково.

Макс лише усміхнувся. Він знав, що сперечатися марно. Наступного дня ближче до обіду Роман знову приїхав до лікарні. Температура вже трохи спала. Після крапельниці Артемкові стало легше. Він навіть попросив сік.

— Це вже хороший знак, — усміхнулася Діана.

— Значить, скоро втече звідси.

Вона тихо засміялася.

— Сто відсотків.

Вони саме вийшли в коридор. Сонний Артемко попросився до Романа на руки. Той легко підхопив хлопчика. У цей момент із палати вийшла Таня. Вона завмерла. Їхні погляди зустрілися.

— Мамо... — тихо промовив Артемко, простягаючи ручки до Діани.

— Я тут, сонечко, — лагідно відповіла вона.

Світ ніби завмер. Роман одразу все зрозумів.

— Таню...

Він зробив крок уперед. Але вона вже похитала головою. Різко розвернулася. І майже вибігла з лікарні. Роман інстинктивно хотів піти за нею. Та Артемко міцніше обійняв його за шию. Він лише важко видихнув. За кілька секунд двері лікарні зачинилися. У палаті запанувала тиша. Артемко швидко заснув. Діана довго мовчала, дивлячись у вікно.

— Вона все неправильно зрозуміла...

Роман нічого не відповів.

— Це через мене.

— Діано...

— Ні.

Вона похитала головою.

— Я знала, що колись це станеться. Що одного дня хтось побачить мене не в університеті. Не зрозуміє. І зробить свої висновки. Я просто не думала, що це буде Таня...

Вона важко зітхнула.

— Вона моя подруга. І я більше не хочу, щоб вона жила, нічого не знаючи. Коли Артемкові стане краще... Я сама їй усе розповім. Не через тебе. Через себе. Я втомилася мовчати. Роман сперся плечем об стіну.

— Якщо відчуваєш, що так правильно — розкажи.

Діана уважно подивилася на нього.

— А тобі не байдуже?

Він ледь усміхнувся.

— Сам не розумію. За всі ці роки про мене говорили різне.

Що шиномонтаж мені відкрив батько.

Що я живу за чужі гроші.

Що мені все легко дісталося.

Мені завжди було однаково. Люди думали те, що хотіли. Я ніколи нічого не пояснював. Він ненадовго замовк.

— А зараз... Чомусь неприємно.

Діана ледь усміхнулася.

— Не тому, що вона помилилася. А тому... Що це була саме Таня.

Роман нічого не відповів. Бо вперше за довгий час не знав, що сказати.