Ранок

Ранок зустрів Таню гострим болем у скронях. Вона не одразу зрозуміла, де знаходиться. Перед очима повільно пропливала стеля вагона електрички. За вікном один за одним зникали засніжені перони, маленькі станції, самотні дерева. Лише за кілька секунд пам'ять почала повертатися. Лікарня. Роман. Маленький хлопчик.

— Мамо...

Таня різко заплющила очі. Ні. Тільки не зараз. Вона сперлася головою об холодне скло. Хотілося думати про що завгодно. Про сесію. Про навчання. Про Новий рік. Про те, що вдома мама напевно вже пече пиріжки. Про що завгодно. Але пам'ять вперто повертала її в той лікарняний коридор. До сонного хлопчика на руках у Романа. До Діани. До тихого дитячого голосу.

— Мамо...

Коли електричка зупинилася на її станції, Таня ледве змусила себе підвестися. Ноги були важкі, наче налиті свинцем. «Напевно, просто замерзла...» Усю ніч вона блукала засніженим Києвом. Нічого дивного. Додому дісталася майже автоматично.

Двері відчинила мама.

— Доню... Та що з тобою?

Таня спробувала усміхнутися.

— Усе добре...

— Добре?

Мама лише торкнулася її чола. І в ту ж секунду зблідла.

— Господи... Та ти вся гориш!

— Мамо, це просто...

Договорити Таня вже не змогла. Перед очима все попливло.

*** Лікар приїхав менш ніж за пів години. Оглянув Таню, послухав легені, поміряв температуру.

— Тридцять дев'ять і дев'ять, — похитав головою.

Виписав ліки й, збираючи сумку, сказав:

— Звичайне переохолодження. Плюс сильне виснаження організму. Організм просто не витримав.

Мама лише мовчки кивнула. Провела лікаря й одразу повернулася до кімнати доньки. Поправила ковдру. Поклала на лоба холодний компрес.

— Спи, доню... Тобі зараз тільки це потрібно.

Наступні дні перетворилися для Тані на суцільний туман. Жарознижувальні. Чай із малиною. Компреси. Ліки. Мамині лагідні руки. Татові тихі кроки за дверима.

— Спить?

— Здається, так...

Іноді температура трохи спадала. Потім знову піднімалася. У маренні Таня знову й знову бачила один і той самий сон. Довгий лікарняний коридор. Роман. Маленький хлопчик.

— Мамо...

Вона різко прокидалася. Важко дихала. І лише за кілька секунд розуміла, що це був сон. Минув перший день. Потім другий. Потім третій. Університет ніби перестав існувати. Разом із ним зникли ранкові електрички, галасливі перерви, суперечки з Романом, жарти Влада й кава після пар. Усе це залишилося десь далеко. Наче в іншому житті.

*** На третій день ближче до обіду у двері тихенько постукали.

— Доню, до тебе Андрій. Таня здивовано підняла голову.

— Андрій?

— Каже, просто провідати.

— Нехай заходить... За хвилину він несміливо переступив поріг кімнати. У руках тримав великий пакет.

— Привіт..

. — Привіт.

— Як ти?

Таня криво усміхнулася.

— Якщо чесно... жахливо.

— Видно. Він поставив пакет на тумбочку.

— Це тобі. Мандарини. Гранатовий сік. Мед. І шоколад. Раптом захочеться. Таня усміхнулася вже щиріше.

— Не треба було...

— Треба. Мама сказала, що ти майже нічого не їси.

Вони ще довго сиділи й розмовляли. Андрій розповідав смішні історії. Згадував кумедні випадки зі школи. Жартував. І Таня вперше за кілька днів щиро сміялася. Навіть мама, проходячи повз кімнату, усміхнулася сама до себе.

«Нарешті...»

Саме в цей момент на столі тихенько задзвонив ноутбук. Skype. На екрані висвітилося:

«Марічка телефонує...»

Таня подивилася на Андрія.

— Ой... Це мої одногрупники. Не проти?

Андрій усміхнувся.

— Та ні. Відповідай.

Вона відкрила дзвінок. На екрані одразу з'явилися знайомі обличчя.

Марічка.

Макс.

Влад.

Діана.

І

Роман.

Схоже, вони сиділи в університетській їдальні. На задньому плані снували студенти, хтось сміявся, хтось проходив із тацею.

— О! Жива! — першим вигукнув Влад.

— Ми вже думали, ти нас покинула! — підхопила Марічка.

— Як температура? — стурбовано запитала Діана.

— Уже трохи краще, — усміхнулася Таня.

— Брехуха, — фиркнула Марічка.

— По тобі видно, що ще лежати й лежати.

— Зате тепер не треба вчити конспекти, — засміявся Влад.

— От дурень,

— Марічка легенько штовхнула його ліктем.

Усі заговорили навперебій. Макс почав розповідати, як викладач із економіки вигнав із пари двох студентів. Влад перебивав його кожні десять секунд. Марічка сміялася так голосно, що навіть Діана не стримала усмішки. Таня вперше за багато днів відчула, ніби знову опинилася разом із ними.

У цей момент Андрій підвівся з крісла.

— Я, мабуть, уже піду. Таня швидко повернула ноутбук трохи в його бік.

— Почекай. Раз уже всі тут... Познайомтеся. Це Андрій. Мій хороший друг. Андрію, це мої одногрупники.

— Усім привіт, — усміхнувся Андрій.

— Привіт! — майже одночасно відповіли Марічка й Влад.

— Доброго дня, — кивнула Діана.

— Привіт, — усміхнувся Макс.

Лише Роман мовчки нахилив голову. Його погляд на мить затримався на Андрієві. Потім — на Тані. І знову став абсолютно спокійним.

— Ну все, — усміхнувся Андрій.

— Не буду заважати вашій компанії.

Він повернувся до Тані.

— Одужуй.

— Дякую, що зайшов.

— Бережи себе.

Він легенько стиснув її долоню. Усміхнувся. І вийшов із кімнати. Таня знову повернула ноутбук до себе.

— Хороший хлопець, — усміхнулася Марічка.

— Так, — просто відповіла Таня.

— Ми вже скучили за тобою, — сказав Макс.

— Ще трохи — і повернуся.

— Не поспішай, — втрутилася Діана.

— Спочатку повністю одужай.

Роман за весь цей час не сказав майже нічого. Він мовчки слухав інших. І лише коли запала коротка пауза, підвівся зі свого місця.

— Добре, народ. Мені вже час. Робота.