Осінь непомітно добігла кінця.

Осінь непомітно добігла кінця.

Дні ставали коротшими. Ранкові електрички — холоднішими. Дерева одне за одним скидали останнє листя, а київський вітер дедалі частіше нагадував, що зима вже зовсім поруч. Життя йшло своїм ходом. Лекції змінювалися практичними. Практичні — заліками. Уся компанія стала набагато ближчою. Макс і Марічка вже навіть не приховували, що між ними щось більше, ніж просто симпатія. Він носив її рюкзак, приносив каву, проводжав після пар. Вони ще не називали себе парою. Але всі й так усе розуміли. Діана теж повернулася до навчання. Вона, як і раніше, майже нічого не розповідала про своє життя. Проте тепер усміхалася частіше. Лише іноді в її очах з'являвся сум, який вона старанно приховувала. А Таня й Роман... Вони сперечалися. Щодня. Через футбол. Через музику. Через каву. Через погоду. Іноді друзям здавалося, що ці двоє спеціально шукають привід, щоб зачепити одне одного.

— Це він почав.

— Ні, це вона.

Саме ця фраза стала улюбленим жартом усієї компанії.

*** Одного ранку Таня вийшла з електрички й завмерла. Київ прокинувся зовсім іншим. Перший сніг. Білий, пухкий, легкий. Вона усміхнулася.

— Нарешті...

За кілька хвилин до неї приєдналися Марічка та Діана. Утрьох вони попрямували до університету. Біля центрального входу вже стояли хлопці. Макс щось розповідав Владу. Роман, засунувши руки в кишені, неквапливо пив каву. Таня нахилилася. Набрала в долоні снігу. Швидко зліпила маленьку сніжку. Марічка одразу все зрозуміла.

— Таню...

— Тихо...

Вона прицілилася. Пух! Сніжка влучила Роману просто в плече. Той повільно повернув голову. Подивився спочатку на мокру куртку. Потім на Таню.

— Це було дуже сміливо.

— Правда?

— Дуже.

Він спокійно поставив стаканчик із кавою на лавку. Повільно нахилився. Набрав повну жменю снігу. Таня зробила крок назад.

— Романе...

— Що?

— Ми ж дорослі люди.

— Пізно згадала.

— Не смій...

— Уже.

За секунду сніжка розсипалася об її куртку.

— Ах так?!

— Почалося! — розсміявся Макс.

— Рятуйтеся хто може! — закричав Влад.

За мить біля університету вже не було серйозних студентів. Була компанія друзів, яка з дитячим захватом перекидалася сніжками. Марічка зі сміхом ховалася за Максом. Влад безуспішно намагався втекти одразу від усіх. Навіть Діана сміялася так щиро, що Таня мимоволі усміхнулася. Роман теж сміявся. По-справжньому. Без звичної іронії. Без сарказму.

Саме в цю мить телефон Діани голосно задзвонив. Вона подивилася на екран. І її усмішка миттєво зникла.

— Алло...

Вона відійшла трохи вбік. Ніхто не чув розмови. Лише бачили, як вона раптом зблідла.

— Добре... Я зараз буду.

Вона швидко повернулася. Не до Марічки. Не до Тані. Одразу до Макса й Романа.

— Мені потрібно їхати. Зараз.

Макс миттєво став серйозним.

— Що сталося? Діана лише похитала головою.

— Потім... Будь ласка.

Роман уже діставав із кишені ключі від машини.

— Поїхали.

— Дякую...

За кілька секунд вони вже швидко йшли до парковки.

— Вони... знайомі? — тихо запитала Таня.

Макс лише коротко відповів:

— Потім поясню.

Але так нічого й не пояснив. Автомобіль Романа швидко виїхав із парковки й зник за поворотом. Таня ще довго дивилася вслід. Чомусь стало неспокійно.

*** Наступного дня після другої пари Тані зателефонувала мама.

— Доню, ти сьогодні можеш заїхати в обласну лікарню?

— Щось сталося?

— Катрусі вночі вирізали апендицит. Уже все добре, але вона дуже просила, щоб ти приїхала.

— Звісно.

Після занять Таня купила пакет мандаринів, улюблений сік сестрички й шоколадне печиво. Катруся зустріла її з усмішкою. Вони довго сміялися, жартували, згадували літо. Коли дівчинка втомилася, Таня тихенько вийшла в коридор. І завмерла.

Біля ліфта стояв Роман. На руках він тримав маленького хлопчика років трьох-чотирьох. Малюк сонно поклав голову йому на плече. Поруч стояла Діана. Втомлена. Схвильована. Наче не спала всю ніч. У цей момент хлопчик розплющив очі. Подивився на Діану. І тихенько сказав:

— Мамо...

— Я тут, сонечко...

Діана лагідно погладила його по голівці.

Світ навколо ніби перестав існувати. У голові Тані все миттєво склалося. Ось чому вони поїхали того дня. Ось чому Діана часто зникала. Ось чому Макс нічого не пояснював. І ось ким насправді був Роман. Саме в цю мить він підняв голову. Їхні погляди зустрілися. Він одразу зрозумів.

— Таню...

Він зробив крок уперед.

— Почекай...

Але вона вже похитала головою. Не хотіла нічого чути. Розвернулася. І майже вибігла з лікарні.

— Чорт... — тихо видихнув Роман.

Діана перевела погляд із дверей на нього.

— Вона неправильно все зрозуміла...

Роман лише заплющив очі.

— Знаю...

Маленькі рученята ще міцніше обійняли його за шию. Він автоматично притиснув хлопчика до себе.

*** Таня вискочила з лікарні, навіть не помічаючи людей навколо. Холодне грудневе повітря різко вдарило в обличчя. Вона йшла вперед. Не розбираючи дороги.

Телефон завібрував.

«Мама».

— Доню, ти вже їдеш додому?

Таня мовчала кілька секунд.

— Мам... Я сьогодні залишуся в Києві.

— Чому?

— Ми з Марічкою будемо готуватися до заліків. Я переночую в неї. Добре?

— Добре, доню. Тільки не забудь подзвонити ввечері.

— Обов'язково. Люблю тебе.

— І я тебе.

Вона повільно опустила телефон. Уперше в житті вона збрехала мамі. І навіть не відчула докорів сумління. До Марічки вона так і не пішла. Просто йшла. Без мети. Без маршруту. Засніженими вулицями Києва. Навколо вже світилися новорічні гірлянди. Люди поспішали додому. Закохані трималися за руки. Діти ліпили сніговиків. Місто жило своїм життям. А вона ніби перестала бути його частиною. У голові без кінця крутився один і той самий момент. Роман. Маленький хлопчик на його руках. І тихе: