Робота

 Після університету я, як завжди, поїхав не додому. Робота сама себе не зробить. До майстерні дістався хвилин за двадцять. Хлопці ще доробляли останнє замовлення.

— Романе, привіт.

— Привіт. Ну що, закінчуємо?

— Ще хвилин сорок.

Я скинув куртку, перевдягнувся й одразу взявся до роботи. Ніколи не любив стояти осторонь. Якщо можна зробити самому — робив. Так швидше. І спокійніше. Минуло близько години, коли двері майстерні відчинилися.

— Живі?

Макс. Я глянув на годинник.

— Нарешті.

— Не бурчи.

— Де був?

Макс усміхнувся.

— Марічку додому завіз.

Я відклав викрутку.

— Уже?

— А що "уже"?

— Учора футбол. Сьогодні вже проводжаєш.

— Не проводжаю. Підвожу. Є різниця.

— Ага. Звісно.

Макс засміявся.

— Не заздри.

— Було б чому.

Він узяв коробку з інструментами й поставив її на стіл.

— До речі...

— Ну?

— Після того, як ти поїхав, про тебе була дуже цікава розмова.

Я навіть не підняв голови.

— Серйозно?

— Ага. Усі були впевнені, що ти типовий мажор.

Я лише усміхнувся.

— Очікувано.

— А коли я сказав, що ти працюєш із вісімнадцяти років і сам купив машину..

. Він засміявся.

— Треба було бачити їхні обличчя.

— І?

— У шоці були всі. Я мовчки продовжив закручувати болти.

— Особливо одна.

Я важко зітхнув.

— Максе...

— Що?

— Не починай.

— Я навіть імені не назвав.

— Зате я знаю, кого ти маєш на увазі.

Макс усміхнувся ще ширше.

— Значить, подумав саме про неї.

Я кинув у нього ганчіркою. Він упіймав її однією рукою.

— Ну що ти нервуєш?

— Я не нервую.

— Авжеж. Працюй.

Кілька хвилин ми мовчки працювали.

Потім Макс уже серйозніше сказав:

— Якщо чесно... Мені здається, вона сьогодні вперше засумнівалася у своїй думці про тебе.

— Її право.

— А тобі байдуже?

Я навіть не задумувався над відповіддю.

— Абсолютно. Макс тільки фиркнув.

— Брехун.

— Працюй.

— Уже працюю.

*** Ми закрили майстерню майже о десятій вечора. Макс поїхав першим. Я ще кілька хвилин стояв біля машини. Дивний був день. Футбол. Їдальня. Кафе. Розмови. Чомусь саме сьогодні про мене говорили більше, ніж за останній місяць. Я сів за кермо.

Двигун тихо загуркотів.

«Цікаво...»

Я сам усміхнувся.

«Та ні...»

Повернув ключ.

«Напевно, вже їде додому.»

І сам собі тихо фиркнув.

— Та яке мені діло до цієї впертої дівчини..

. Але чомусь, виїжджаючи з парковки, я знову згадав її слова.

«Пенальті все одно не було.»

Я мимоволі посміхнувся.

— Була ж...

*** Я припаркував машину біля будинку. Годинник показував без двадцяти одинадцять. Ще один довгий день.

Я вже збирався виходити, коли телефон завібрував.

«Оля».

Я кілька секунд дивився на екран. Потім відповів.

— Привіт.

— Привіт, незнайомцю, — почувся веселий жіночий голос.

— Ти куди пропав?

Я усміхнувся.

— Працював.

— Як завжди. Може, приїдеш? Я сьогодні сама.

Я заплющив очі. Ще місяць тому я б навіть не думав. Сів би в машину й поїхав. Без зайвих розмов. Без зайвих думок. А зараз... Чомусь не хотілося.

— Ром?

— Вибач. Сьогодні не вийде.

— Робота? Я усміхнувся.

— Уже ні.

— Тоді що?

Я на мить замовк. І сам не знав відповіді.

— Просто втомився.

На тому кінці дроту теж запала тиша.

— Добре. Відпочивай.

— Дякую. На добраніч.

— І тобі.

Я поклав слухавку. Ще кілька секунд сидів у машині. Дивно... Наче нічого не змінилося. І водночас... Змінилося все.  Я ще кілька секунд сидів у машині. Дивно... Я втомлено потер обличчя.

— Просто виснажився... Саме так. Футбол. Університет. Робота. Цілком нормально, що сьогодні нікуди не хочеться.

Я ще трохи посидів у тиші, потім забрав ключі й вийшов із машини.

*** Квартира зустріла звичною тишею. Я кинув ключі на тумбу, зачинив двері й на мить завмер. Нарешті вдома. Скинув кросівки, увімкнув світло на кухні. У холодильнику знайшов контейнер із вечерею, яку приготував ще вчора. Розігрів. Поки мікрохвильовка гуділа, машинально поставив чайник. Звичайний вечір. Таких вечорів у мене були сотні. Повечеряв мовчки. Перевірив пошту. Відповів на кілька робочих повідомлень. Відклав телефон. Пішов у душ.

Гаряча вода поступово змивала втому.

«Просто перевтомився...»

Саме тому не захотілося нікуди їхати. Нічого дивного. Вийшов із ванної, витер волосся рушником і вимкнув світло в квартирі. Ліг у ліжко. Зручно вмостився, заплющив очі.

І саме тоді в голові несподівано пролунало:

— Пенальті все одно не було... Я тихо фиркнув у темряві.

— Божевільна...

Перевернувся на інший бік.

«Треба більше відпочивати.»

Так. Саме через втому в голову лізуть усілякі дурниці. Я ще раз заплющив очі. Та чомусь замість робочих справ, завтрашніх зустрічей чи планів перед очима знову з'явилася вперта дівчина в синьо-білому шарфі, яка з абсолютно серйозним виглядом доводила, що суддя помилився. Я лише усміхнувся.

— Та ні... Це точно через втому. І тільки після цієї думки нарешті заснув.