Ультраси. Початок чогось нового.

 Про матч Таня дізналася випадково.

Після пари Влад залетів в аудиторію так, ніби щойно виграв у лотерею.

— Народ! У неділю “Динамо” грає з “Арсеналом” на “Олімпійському”!

Таня різко підняла голову.

— Що?

— Я кажу, матч буде.

— Я почула. Чого ти раніше мовчав?

Влад розгублено кліпнув.

— Я сам тільки що побачив.

— Квитки є?

— Є.

Таня вже діставала телефон.

— Значить, ми йдемо.

Марічка засміялася.

— Ми ще не погодилися.

— Уже погодилися.

— А якщо я не люблю футбол? — обережно запитала Аліна.

Таня глянула на неї так, ніби почула щось страшне.

— Після неділі полюбиш.

Назар засміявся.

— Все, Аліно, дороги назад немає.

— Я так розумію, Діана не піде? — спитала Марічка.

Таня на секунду глянула на порожнє місце поруч.

— Ні. Це не її формат.

І справді, коли Діана повернулася після перерви, лише м’яко усміхнулася на їхнє запрошення.

— Ви йдіть. А я краще вдома чай поп’ю.

— Ти багато втрачаєш, — сказала Таня.

— Можливо. Але я це переживу.

— Як знаєш. Таня вже думками була на стадіоні.

*** У неділю Київ гудів ще задовго до початку матчу. Біля “Олімпійського” було людно. Біло-сині шарфи. Прапори. Гучні голоси. Хтось співав кричалки ще біля входу. Хтось фотографувався на тлі стадіону. Хтось сперечався про склад команди так емоційно, ніби саме від нього залежав результат гри.

Таня йшла попереду своєї компанії. На шиї — біло-синій шарф. Очі світилися.

— Я тебе такою ще не бачила, — засміялася Марічка.

— Бо футбол — це святе.

— Ти зараз страшна.

— Я щаслива.

— Це майже одне й те саме,

— буркнув Влад.

Таня штовхнула його плечем.

— Не наривайся.

Коли вони зайшли у фан-сектор, повітря ніби стало іншим. Гучнішим. Живішим. Енергія трибун проходила крізь тіло. Таня одразу усміхнулася.

— Оце воно.

— Мені вже страшно, — прошепотіла Аліна.

— Пізно боятися, — відповів Назар.

Вони почали шукати місце, коли раптом неподалік почулося:

— О! Та це ж наші дошкільники!

Таня обернулася. Макс. Поруч із ним стояли кілька хлопців. І Роман. Звісно. Куди ж без нього. Таня на мить завмерла. Роман теж її впізнав. Його обличчя не змінилося, але погляд став уважнішим. Макс широко усміхнувся.

— Чого ви там стоїте? Ідіть до нас! Тут місця є! Влад одразу потис йому руку.

— Привіт!

— Привіт! Давайте сюди. Раз уже знайомі — будемо разом вболівати.

Марічка нахилилася до Тані.

— Ну що, ультрас, ідемо?

Таня кинула короткий погляд на Романа.

— Ідемо.

Вона стала так, щоб між ними все ж залишалася хоча б одна людина. Але натовп швидко все вирішив за неї. За кілька хвилин вони вже стояли майже поруч. Матч почався. І світ зник. Були тільки поле, крики трибун і біло-синя хвиля навколо. Таня співала разом із сектором. Піднімала шарф над головою. Плескала в долоні. Кричала так, ніби від її голосу залежав кожен пас. Роман кілька разів мимоволі дивився на неї. Такою він її ще не бачив. Не роздратованою. Не гордою. Не тією, яка відверталася в їдальні. А живою. Галасливою. Справжньою.

— Що? — раптом глянула вона на нього.

— Нічого.

— То не дивись.

— Стадіон спільний.

— А погляд твій.

Роман ледь помітно всміхнувся.

— Уперта.

— Самовпевнений.

Макс поруч засміявся.

— О, почалося.

Перші двадцять хвилин вони навіть трималися мирно. Разом кричали. Разом обурювалися невдалими передачами. Разом підскакували після небезпечного моменту біля воріт. А потім гравець “Динамо” впав у штрафному. Сектор вибухнув. — Пенальті! — закричав Роман. Таня різко повернулася до нього. — Який пенальті?!

— Чистий!

— Він сам малював!

— Ти взагалі момент бачила?

— Краще за тебе!

— Та там захисник його зачепив!

— Та він ногу підставив і полетів як артист театру!

Макс схопився за живіт від сміху.

— Господи, я мріяв це побачити.

Влад підтримав Таню:

— Вона права! Там не було пенальті!

Роман глянув на нього.

— Ти теж проти футболу?

— Я за справедливість.

— Ви серйозно?

Таня переможно схрестила руки на грудях.

— Бачиш? Нас уже двоє.

— Кількість не означає правоту.

— Зате твоя впевненість теж не означає розум.

Марічка ахнула.

— Таню!

Роман на секунду завмер.

А потім несподівано усміхнувся.

— Непогано.

— Що?

— Відповідь непогана.

— Я не для оцінки старалась.

— Помітно.

Гра продовжувалася. Але тепер матч ішов не тільки на полі. Кожен спірний момент ставав приводом для нової суперечки. Офсайд. Фол. Жовта картка. Невдалий пас. Вони сперечалися гаряче, голосно, із блиском в очах. І що найгірше — обом це подобалося. Хоча жоден із них ніколи б у цьому не зізнався. На сімдесят п’ятій хвилині “Динамо” нарешті забило. Сектор вибухнув так, ніби земля під ногами здригнулася.

— ГОООООЛ!

Таня підстрибнула, закричала й обійняла Марічку. Влад схопив Назара. Макс ледь не впав від радості. Роман теж кричав, піднявши руки вгору. У якусь мить Таня й Роман опинилися обличчям одне до одного. Обидва усміхнені. Обидва щасливі. Обидва на одній хвилі. Лише секунда. Але вона була. Потім Таня ніби схаменулася й різко відвернулася.

— Все одно пенальті там не було.

Роман засміявся.

— А я вже подумав, що ми домовилися.

— Не мрій.

— Навіть не збирався.

Матч закінчився перемогою “Динамо”. Люди ще довго не розходилися, співали, кричали й обіймалися. Коли компанії вже виходили зі стадіону,

Макс весело сказав:

— Треба якось ще раз усім разом сходити.

Таня й Роман відповіли одночасно:

— Без мене.