Вечір в клубі

 До обіду останнє відро картоплі нарешті висипали в причеп. Тато випрямив спину, сперся на лопату й задоволено оглянув город.

— Ну все. Можна видихнути.

Таня важко сіла просто на край причепа й зітхнула так, ніби щойно пережила найважчий день у своєму житті.

— Я більше ніколи не буду жалітися на університет.

Мама засміялася.

— Побачимо, що ти скажеш у понеділок.

— У понеділок я скажу, що хочу назад копати картоплю.

— Не переживай, — підморгнув тато.

— Ще буряки попереду. Таня різко підняла на нього очі.

— Тату, ти зараз зруйнував мені настрій.

Усі троє розсміялися.

Картоплю ще потрібно було довезти додому, перебрати й занести в погріб. І якщо Таня думала, що найважча частина вже позаду, то дуже швидко зрозуміла: радіти було зарано. Відра знову наповнювалися. Картопля глухо стукала по дерев’яних ящиках. Тато носив важчі мішки, мама перебирала дрібнішу окремо, а Таня подавала, підносила, складала й бурчала рівно настільки, щоб усім було весело.

— Я сьогодні офіційно зрозуміла, що картопля — це не овоч, — заявила вона, витираючи чоло рукавом.

— А що? — усміхнулася мама.

— Спосіб перевірити людину на міцність.

— Нічого, — сказав тато.

— Зате взимку будеш їсти пюре й згадувати, як сама його заробила.

— Я тепер кожну картоплину буду поважати особисто.

Коли останній ящик опинився в погребі, Таня нарешті зайшла в хату. У дзеркалі на неї дивилася втомлена, розчервоніла дівчина з розпатланим волоссям і землею на щоці. Вона провела пальцем по плямі й засміялася.

— Красуня.

Після душу життя стало значно кращим. Мама вже накривала на стіл. На кухні пахло смаженою картоплею, огірками з банки й свіжим хлібом.

— Їсти! — гукнула вона.

— Оце найкращі слова за сьогодні, — відповіла Таня, сідаючи за стіл.

Обід був тихий і ситний. Такий, після якого хотілося просто впасти на ліжко й заснути до ранку. Таня саме так і планувала зробити. Але телефон на тумбочці завібрував майже одразу, щойно вона зайшла до кімнати.

Андрій.

— Алло?

— Жива?

— Ледь.

— Картоплю викопали?

— Викопали, перебрали, занесли. Я тепер частина цього врожаю.

Андрій засміявся.

— Тоді тобі сьогодні точно треба відпочити.

— Я вже лежу й морально прощаюся зі світом.

— Не вийде.

— Чому це?

— Сьогодні дискотека.

Таня примружилася.

— Андрію...

— Навіть не починай.

Усі наші будуть.

— Хто саме?

— Іра, Сергій, Оленка. Я. Може, ще Вадим підтягнеться.

— О, якщо Вадим буде, то точно буде цирк.

— Тому й треба йти.

Таня кілька секунд мовчала, дивлячись у стелю. Тіло просило сну. А душа — музики, сміху й нормального вечора після цілого дня на городі.

— Добре, — нарешті сказала вона.

— Піду.

— О восьмій біля клубу?

— Домовились.

— Я можу зайти за тобою.

— Не треба. Зустрінемось там. На тому кінці на мить стало тихо.

— Як скажеш.

— До вечора.

— До вечора, Таню.

Вона поклала телефон і ще хвилину лежала нерухомо. Потім різко сіла.

— Так. Треба ставати людиною.

— Мамо! — гукнула вона.

— Що?

— Я ввечері з нашими на дискотеку.

— Іди, — озвалася мама з кухні.

— Тільки не дуже пізно.

— Добре.

— І тепліше вдягнись. Вечори вже холодні.

— Мам...

— Я знаю, що ти доросла. Але куртку все одно візьми.

Таня усміхнулася. Мами всюди однакові. Вона відкрила шафу й кілька хвилин перебирала речі.

— Ні...

— Це теж ні...

— О, ось.

Вона дістала світло-блакитні джинси, білу приталену футболку й коротку чорну шкіряну куртку. Кожанка була її улюблена. Трохи зухвала, трохи доросла і дуже модна — саме така, як тоді носили майже всі дівчата, які хотіли виглядати не просто гарно, а впевнено. Волосся Таня залишила розпущеним, лише трохи підкрутила кінчики. Підвела очі тушшю, нанесла легкий блиск для губ і ще раз глянула в дзеркало.

— Ну... наче нормально. У дверях з’явилася мама.

— Гарна.

— Мам...

— Що “мам”? Правду кажу.

Таня усміхнулася.

— Дякую.

— Тільки дивись мені, не танцюй там до ранку.

— Я постараюся.

— Оце твоє “постараюся” я вже знаю.

— Мам, ну я ж не маленька.

— Для мене — маленька.

Таня підійшла й обійняла її.

— Я недовго.

— І телефон не вимикай.

— Добре.

Вона взяла телефон, ключі й вийшла з дому. 

Будинок культури вже було видно здалеку. Із прочинених дверей долинала музика, а біля входу стояли компанії молоді.

— Нарешті! — вигукнула Іра, побачивши Таню.

— Ми вже думали, що ти заснула після картоплі.

— Я теж так думала, — засміялася Таня.

— А де Андрій? — запитала Оленка.

— Зараз прийде, — відповів Сергій.

— Він ще батькові допомагав.

Наче почувши ці слова, Андрій з'явився з-за рогу. Він побачив Таню й на мить завмер. Світло-блакитні джинси, біла футболка, чорна шкіряна куртка, розпущене волосся...

— Ну що? — усміхнулася Таня.

— Чого дивишся?

Андрій усміхнувся.

— Гарно виглядаєш.

— Дякую.

— Ну що, ходімо?

— Ходімо.

*** Усередині було гамірно. Кольорові вогні миготіли під стелею. Зі стареньких колонок лунали популярні хіти. Компанія одразу влилася у веселу атмосферу. Вони танцювали, жартували, сміялися, згадували школу. Минуло майже дві години. Коли музика ненадовго стихла, усі вийшли на вулицю подихати свіжим повітрям. Саме тоді до Тані підійшов Ігор. Місцевий хлопець, на кілька років старший за неї. Від нього відчутно пахло алкоголем.

— Привіт, Таню.

— Привіт.

— Пішли потанцюємо.

— Ні, дякую. Я вже втомилася.

— Та годі тобі.

Він усміхнувся й узяв її за руку. Таня одразу висмикнула долоню.