Порожнє місце

 Наступного ранку Таня прийшла до аудиторії раніше.

Вона навіть зайняла місце поруч для Діани. Учора вони домовилися сидіти разом. Після тієї розмови в кав'ярні Таня була майже впевнена, що сьогодні вони вже прийдуть до університету подругами. Але Діана не прийшла. Спочатку Таня подумала, що та запізнюється.

Потім написала повідомлення.

«Ти де? Все добре?»

Повідомлення залишилося непрочитаним. Минуло ще двадцять хвилин. Перша пара закінчилася. Місце поруч так і залишалося порожнім.

— Дивно... — тихо сказала Таня.

— Може, захворіла, — припустила Аліна.

— Можливо...

Але Таню не полишало дивне відчуття тривоги.

*** На великій перерві вона все ж пішла до деканату. Можливо, там знають причину. Можливо, Діана попереджала. У коридорі було людно. Студенти поспішали на пари, хтось стояв біля вікон, хтось голосно сміявся.

І раптом...

— Романе, зачекай!

Таня машинально обернулася. За кілька метрів від неї стояв той самий хлопець. Блондин. Блакитні очі. Той самий, із вокзалу. Той самий, якого вона вже встигла записати до списку людей, яких краще обходити десятою дорогою. Його наздогнала висока темноволоса дівчина. Вона схопила його за руку.

— Нам треба поговорити.

— Нам нема про що говорити.

— Серйозно?!

Після всього, що було?

Роман спокійно звільнив руку.

— Я тебе попереджав.

— Це все, що ти можеш сказати?!

— Так.

— Це була просто одна ніч?!

— Саме так.

— Я думала, що для тебе це теж щось означало!

— Ти сама собі це придумала.

У дівчини затремтіли губи.

— Ти просто бездушний...

Роман мовчав.

— Ти використав мене!

— Ні. Я був чесним із самого початку.

— Егоїст!

Він навіть не заперечив.

— Якщо тобі так легше — нехай буде так

. — Я тебе ненавиджу!

— Це твоє право.

Дівчина вже не стримувала сліз. Вона різко розвернулася й майже вибігла з корпусу. Роман ще кілька секунд стояв нерухомо. Потім так само спокійно пішов у протилежний бік. Наче нічого не сталося.

Таня мовчки дивилася йому вслід.

«Я не помилилася...»

*** Наступна пара минула повільно. Викладач щось пояснював біля дошки, студенти записували конспект, а Таня весь час ловила себе на тому, що згадує ту сцену в коридорі. Порожнє місце Діани поруч лише посилювало тривогу.

*** — Все! — голосно видихнув Влад, коли пролунав дзвінок.

— Якщо я зараз не поїм, то почну їсти конспекти.

— Не почнеш, — засміялася Марічка.

— Вони навіть для тебе несмачні.

— Не перевіряв і не хочу.

— Пішли в їдальню? — запропонував Назар.

— Одноголосно! — підняв руку Влад.

За кілька хвилин вони вже стояли в черзі.

— Влад, ти серйозно береш дві котлети?

— Я росту.

— Куди?

— У душі.

Усі засміялися. Вони сіли за великий стіл біля вікна. Таня майже не брала участі в розмові.

— Тань, ти чого така тиха? — запитала Марічка.

— Та так...

— Через Діану?

— І через неї теж.

Саме в цей момент двері їдальні відчинилися. До приміщення зайшла компанія хлопців. Попереду — Роман. Поруч Макс. Ще кілька друзів. Вони про щось жваво сперечалися й сміялися. Роман машинально підняв очі. Їхні погляди зустрілися. Лише на мить. Таня відразу відвернулася. Наче його взагалі не існувало. Роман ще секунду дивився в її бік. Потім спокійно сказав:

— Сядемо он там.

Макс глянув у бік столика Тані.

— Там теж є місця.

— Тут нормально.

— Як скажеш.

Вони сіли в іншому кінці їдальні. Марічка уважно подивилася на Таню.

— Ви знайомі?

Таня спокійно взяла виделку.

— На щастя, ні.

— Це ж Коваленко, — тихо сказав Влад.

— Знаєш його? — запитала Таня.

— Та хто ж його не знає. Кажуть, дівчата біля нього довго не затримуються.

Таня лише гірко усміхнулася.

«Охоче вірю...»

Вона більше жодного разу не подивилася в його бік. І була впевнена, що більше ніколи не захоче цього робити.

Остання пара закінчилася майже о п'ятій вечора. Студенти один за одним виходили з аудиторії.

— До понеділка! — крикнув Влад, закинувши рюкзак на плече.

— Гарних вихідних! — підтримала Марічка.

— Усім відпочити! — усміхнулася Таня.

— І не забувай про нас у своєму селі! — пожартував Назар.

— Постараюся.

Вони дружно попрощалися біля виходу з корпусу. Таня востаннє за сьогодні подивилася на телефон. Від Діани так нічого й не було. На душі стало трохи тривожно.

«Сподіваюся, у тебе все добре...»

Вона сховала телефон у кишеню й швидким кроком попрямувала до станції метро.

*** Київ уже жив своїм звичним вечірнім життям. Люди поспішали з роботи. Хтось сміявся. Хтось розмовляв телефоном. Хтось просто мовчки дивився у вікно вагона метро. Для Тані ця дорога вже починала ставати звичною. Метро. Вокзал. Електричка. Дорога додому. Вона купила в кіоску пляшку води й маленьку шоколадку. «Мама все одно скаже, що я нічого не їм...» Таня усміхнулася сама до себе. Електричка вже чекала на платформі. Вона сіла біля вікна. Потяг повільно рушив. За склом одне за одним залишалися будинки, мости, шумні вулиці. Поступово великий Київ змінювали поля, ліси й маленькі станції. Таня любила цей момент. Саме тут вона ніби перемикалася. Студентка залишалася в Києві. А додому поверталася просто Таня. Вона дістала навушники, але так і не ввімкнула музику. Сьогодні хотілося просто дивитися у вікно. Думки весь час поверталися до Діани.

«Чому вона не прийшла?..»

«Чому не відповідає?..»

Неприємне передчуття ніяк не відпускало.

*** Коли електричка зупинилася на маленькій станції, Таня вже здалеку побачила тата. Він стояв біля старенького універсала й усміхався.

— Ну що, студентко?

— Привіт! Вона міцно обійняла його.