Насичений день. Як завжди.

Минуло ще кілька днів. Для більшості студентів п'ятниця означала лише одне — скоро вихідні. Для Романа ж це був просто ще один день, розписаний майже по хвилинах. ***

— Пане Коваленко.

Роман підняв очі. Викладач усміхався.

— Ви вирішили сьогодні нас порадувати своєю присутністю?

В аудиторії пролунало кілька тихих смішків.

Роман спокійно сперся на спинку стільця.

— Хотів перевірити, чи ви без мене справляєтесь.

Тепер уже засміялася вся група. Навіть викладач не стримав усмішки.

— Сідайте вже.

— Дякую.

Макс тихо штовхнув його ліктем.

— Дограєшся колись.

— Не сьогодні.

Пара минула швидко. Потім ще одна. Потім остання. На виході з корпусу Макс наздогнав друга.

— На шиномонтаж?

— А куди ж іще.

— Ти коли востаннє просто відпочивав?

Роман задумався.

— Не пам'ятаю.

— Це вже діагноз.

— Зате хороший.

Макс тільки похитав головою.

— До вечора.

— До вечора.

*** За пів години чорний BMW X6 вже звертав на знайому парковку. Біля воріт стояли автомобілі. Робота кипіла.

— Привіт, шеф!

— Привіт.

— Постачальник приїхав.

— Уже?

— Давно.

— Добре.

Роман навіть не зайшов до офісу. Одразу відкрив капот старенької «Шкоди».

— Денис.

— Так?

— Насос міняли?

— Хотіли.

— Хотіли чи поміняли?

— Уже міняємо...

— Оце правильна відповідь.

Віталій тільки засміявся.

— Я ж казав.

Наступні кілька годин промайнули непомітно. Клієнти. Дзвінки. Документи. Колеса. Кава, яку він так і не допив.

— Ром!

Андрій визирнув із офісу.

— Поїж хоч щось.

— Потім.

— Ти це вже три години кажеш.

— Значить, ще не настав "потім".

Андрій тільки похитав головою.

— Колись ти себе доконаєш.

— Не сьогодні.

*** Близько сьомої вечора він уже звертав на знайому вулицю. Батьківський будинок зустрів запахом домашньої вечері.

— Привіт!

— О, син приїхав! Мама одразу обійняла його.

— Ти знову схуд.

— Мам...

— Я серйозно.

— Я теж.

Тато засміявся.

— Дай хлопцеві хоч роззутися.

— Він точно нормально харчується?

— Не знаю.

— Бо виглядає так, ніби живе на каві.

Роман усміхнувся.

— Майже.

Мама вже поставила перед ним тарілку.

— Хоча б двадцять хвилин посидь.

— Посиджу.

Вони говорили про звичайні речі. Про сусідів. Про погоду. Про нову машину дядька Петра. Саме такі вечори Роман любив найбільше. Без пафосу. Без поспіху. Просто дім.

Телефон завібрував. Макс.

— Ну?

— Збирайся.

— Уже?

— Уже.

— Де зустрічаємось?

— Як завжди.

— Буду.

Він сховав телефон.

— Знову кудись? — усміхнулася мама.

— Так.

— Головне — відпочинь хоч трохи.

— Постараюсь.

*** За годину музика вже буквально вібрувала в грудях. Клуб жив своїм життям. Світло. Сміх. Танці. Біля входу їх уже чекали друзі.

— Нарешті!

— Думали, не приїдеш.

— Сам не був упевнений.

Вони зайняли столик. Замовили напої. Жартували. Згадували університет. Денис випадково перекинув келих. Макс сміявся так голосно, що на них озиралися сусідні столи.

— Ром.

Він підняв голову. Поруч стояла дівчина.

— Привіт.

— Привіт.

— Можна?

Вона кивнула на вільне місце поруч.

— Можна.

— Я Оля.

— Роман.

— Потанцюємо?

Він кілька секунд дивився на неї.

— Чому ні?

Вони вийшли на танцпол.

Повернулися хвилин через десять. Оля усміхнулася.

— Може, дам свій номер? Роман теж усміхнувся.

— Не варто.

— Чому?

— Бо завтра я тобі не подзвоню. Вона уважно подивилася на нього.

— Чесно.

— Завжди. Оля кивнула.

— Знаєш... краще так, ніж красиві обіцянки.

— Саме так. Вона легко торкнулася його плеча.

— Було приємно познайомитися.

— Навзаєм. Вона пішла. Макс, який усе бачив, тільки похитав головою.

— Ти безнадійний.

— Чому?

— Бо нормальні мужики в такій ситуації вже давно поїхали б продовжувати вечір.

— А я не нормальний.

— Це я вже зрозумів. Вони розсміялися. Минуло ще близько години. Компанія вже збиралася додому. Саме в цей момент телефон Макса задзвонив. Він глянув на екран і одразу відповів.

— Алло. ...

— Добре. ...

— Не хвилюйся. ...

— Уже їдемо. Він сховав телефон у кишеню. Роман подивився на нього.

— Щось сталося?

— Та ні.

Макс усміхнувся.

— Ді треба забрати.

 Роман мовчки дістав із кишені ключі від машини.

— Поїхали.