Перше враження оманливе. Чи ні?

Два тижні промайнули непомітно.

Таня вже не губилася в коридорах університету, не перевіряла маршрут у метро кожні п’ять хвилин і майже звикла до того, що слово “староста” тепер стосувалося саме її. Група теж потроху ставала своєю.

У чаті “Дошкільна forever” повідомлення сипалися з самого ранку.

Влад: «Хто сьогодні пам’ятає, яка перша пара?»

Марічка: «Ти серйозно?»

Назар: «Я теж не пам’ятаю »

Таня: «Вступ до спеціальності. 308 аудиторія. І якщо хтось запізниться — я роблю вигляд, що вас не знаю.»

Влад: «Староста зрадила народ.»

Аліна: «Вона просто вже втомилася від народу »

Таня, читаючи повідомлення в електричці, тихо засміялася.

— Знову твої дошкільнята? — запитав Андрій, сидячи навпроти.

— Ага.

— Веселі у вас там.

— Нормальні. Просто Влад щодня прокидається з чистою пам’яттю.

Андрій засміявся.

— Я вже хочу з ним познайомитися.

— Не раджу. Він погано впливає на людей.

— А ти добре?

Таня гордо підняла підборіддя.

— Я — сонечко.

— Ага. З грозою в комплекті.

— Зате не нудно.

Вони обоє розсміялися.

Коли Таня зайшла до аудиторії, майже вся група вже була на місці.

— Староста прийшла! — урочисто оголосив Влад.

— Тепер можна починати день.

— А без мене що, ніяк?

— Без тебе ми не знаємо, де ми, хто ми і навіщо тут.

— Нарешті чесність.

Таня сіла поруч з Аліною й витягла зошит. За кілька хвилин до аудиторії зайшла Оксана Андріївна. Але цього разу не сама. Поруч із нею стояла дівчина. Висока. Струнка. Дуже гарна. Довге світле волосся спадало на плечі рівними хвилями. Світла сорочка, темні джинси, акуратний макіяж — усе виглядало просто, але так, ніби вона зовсім не докладала зусиль, щоб привернути увагу. А увагу привернула одразу. Уся аудиторія стихла.

— Знайомтеся, — сказала Оксана Андріївна.

— Це Діана. Вона перевелася до нас з іншого університету і від сьогодні навчатиметься у вашій групі. Дівчина коротко оглянула аудиторію.

— Привіт.

Голос у неї був спокійний. Занадто спокійний.

— Привіт, — відповіли кілька людей.

Таня усміхнулася й махнула рукою.

— Сідай до нас, якщо не боїшся.

Діана на мить глянула на неї.

— Дякую.

Але замість того, щоб підійти ближче, пройшла до останньої парти біля вікна й сіла сама. Таня повільно опустила руку. Аліна нахилилася до неї.

— Може, вона просто соромиться?

— Може, — тихо відповіла Таня.

Але виглядало це зовсім не так. На першій парі Діана мовчала. На другій — теж. На перерві вона сиділа в телефоні, поки інші обговорювали домашнє завдання й сперечалися, хто піде в буфет.

— Діано, ти з нами? — запитала Марічка.

Дівчина підняла очі.

— Ні, дякую.

І знову опустила погляд у телефон. Марічка розгублено глянула на Таню. Влад тихо свиснув.

— Ну все ясно.

— Що ясно? — насупилася Таня.

— Та нічого. Просто людина не дуже хоче вливатися в колектив.

— Може, їй треба час.

— А може, вона вважає, що ми не її рівень.

— Владе.

— Що? Я ж тихо.

Таня озирнулася на Діану.

Та сиділа рівно, спокійно, ніби стіна між нею й усіма вже давно була збудована. І хоч Таня дуже не любила робити висновки одразу, але цього разу подумала майже те саме, що й Влад. “Характер у дівчини непростий.” До кінця дня Діана так і не заговорила ні з ким більше, ніж на два слова. Після останньої пари вона швидко зібрала речі, перекинула сумку через плече й вийшла з аудиторії першою.

— Ну... — протягнув Назар.

— Цікаве поповнення.

— Може, завтра буде краще, — сказала Аліна.

Влад знизав плечима.

— А може, ні.

Таня нічого не відповіла. Вона лише дивилася на двері, за якими щойно зникла Діана, і чомусь відчувала, що за цією холодністю ховається щось більше. Але що саме — поки не розуміла.  Після пар Таня не поспішала на вокзал. Погода була надто гарна, щоб одразу їхати додому.

Вона написала мамі коротке:

«Я трохи погуляю й тоді поїду »

Потім прибрала телефон у кишеню й поїхала на набережну. Дніпро виблискував під вересневим сонцем. Люди неквапливо прогулювалися вздовж води, хтось сидів на лавках із кавою, хтось фотографувався, хтось просто мовчки дивився на річку. Таня йшла повільно. За ці два тижні її життя ніби встигло стати зовсім іншим. Нові люди. Новий ритм. Нові обов’язки. Новий Київ, який уже не здавався таким чужим. Вона зупинилася біля поручнів і глибоко вдихнула.

— Ну що, Таню... — тихо сказала сама до себе.

— Начебто справляєшся.

І саме в цю мить почула неподалік чоловічий голос:

— Та чого ти така горда?

Таня обернулася. Біля лавки стояли двоє хлопців. Не старші двадцяти. Один із них перегородив дорогу дівчині. Діані. Вона стояла рівно, з високо піднятим підборіддям, але Таня одразу помітила, як міцно та стискає ремінець сумки.

— Відійди, будь ласка, — спокійно сказала Діана.

— А якщо ні?

Другий хлопець засміявся.

Таня навіть не думала. Вона просто підійшла ближче.

— Хлопці.

Обидва озирнулися.

— У вас своїх справ немає?

— А ти хто така? — примружився один.

— Людина, яка зараз викличе поліцію, якщо ви не підете.

— Та ми ж просто поговорити хотіли.

— Погано виходить, — сказала Таня.

— Спробуйте з кимось іншим. Бажано — між собою.

Діана здивовано глянула на неї. Хлопці ще кілька секунд стояли, ніби вирішували, чи варто продовжувати. Потім один махнув рукою.

— Та ну вас.

Вони пішли геть. Таня провела їх поглядом і тільки тоді повернулася до Діани.