Навчання

Будильник задзвонив рівно о 05:27.

Таня навіть не відкривала очей. Навпомацки вимкнула сигнал і, не розплющуючи повік, усміхнулася.

— Оце вже дивно... Учора прокидатися було страшно. Сьогодні — хотілося швидше зібратися.

— Таню! — долинув мамин голос.

— Кава холоне!

— Уже біжу!

— Учора теж так казала!

— Але ж добігла!

— Аргумент. На кухні вже пахло сирниками

 — Ну що, старосто? — усміхнувся тато.

— Не нагадуй...

— Уже шкодуєш?

— Ще ні. Але передчуття є.

— Значить, усе добре. Мама поставила перед нею чашку.

— Як група? Таня навіть не задумалася.

— Знаєш... мені здається, мені дуже пощастило. Тато усміхнувся

. — Я так і думав.

— Чому? —

Бо ти завжди знаходиш своїх людей. На секунду Таня замовкла.

— Можливо...

На платформі було вже значно людніше, ніж учора. Таня саме купувала каву, коли почула знайомий голос.

— Старосто! Вона обернулася.

— Марічко!

— Я вже думала, що запізнилася.

Та ні, це я сьогодні швидша.

— Не вірю.

— І правильно. Марічка засміялася.

— Мені, будь ласка, латте.

— А мені, як завжди, американо, — сказала Таня.

За хвилину вони вже стояли зі стаканчиками біля входу в метро.

— Знаєш... — сказала Марічка.

— Учора було дуже класно.

— Мені теж сподобалося.

— Я боялася, що в університеті всі будуть якісь...

— Зарозумілі?

— Ага.

— А вийшло навпаки.

— І це круто.

Таня зробила ковток кави.

— Думаю, через місяць ми вже будемо однією великою компанією.

— Через місяць?

Марічка засміялася.

— Мені здається, ми вже нею стали.

Телефон тихенько пискнув.

"Дошкільна forever"

Таня: «Хто вже в університеті? »

Назар: «Я.»

Влад: «Буфет перевіряю.»

Марічка: «Стою поруч із тобою »

Назар: «Старосто, сьогодні теж піца?»

Таня: «Не нахабній »

Софія: «Доброго ранку всім »

Таня усміхнулася.

День тільки починався. А чат уже жив своїм життям.

Перша пара промайнула майже непомітно. Олена Сергіївна викладала «Вступ до спеціальності». Невисока, енергійна жінка років сорока постійно ходила між рядами, ніби не могла всидіти на одному місці.

— Ви прийшли не просто отримати диплом, — сказала вона.

— Ви прийшли навчитися бути людьми, яким батьки довірять найдорожче — своїх дітей. В аудиторії стало тихо. Навіть Влад перестав крутити ручку в руках. Таня уважно слухала. Саме заради цього вона сюди й прийшла.

*** Друга пара була психологія. Ірина Василівна зайшла до аудиторії з товстою папкою в руках. — Сьогодні ми не будемо відкривати зошити. Усі здивовано переглянулися.

— Я хочу зрозуміти, хто сидить переді мною.

Вона почала ставити прості запитання.

— Чому ви обрали саме цю професію?

Хтось відповідав впевнено. Хтось соромився. Коли черга дійшла до Тані, вона лише усміхнулася.

— Бо діти не вміють брехати.

Викладачка зацікавлено підняла очі

— Цікава відповідь.

— З ними завжди знаєш, що вони відчувають

. Ірина Василівна мовчки кивнула й зробила якусь позначку у своєму блокноті. ***

На третю пару до аудиторії зайшла жінка років шістдесяти. Темний костюм. Ідеальна зачіска. Окуляри. Вона мовчки поклала журнал на стіл. Повільно оглянула аудиторію.

— Доброго дня.

— Добрий день, — пролунало не дуже впевнено. Вона насупилася.

— Ні. Студенти перезирнулися.

— Це не добрий день.

Запала тиша.

— Почнемо ще раз.

Цього разу аудиторія майже хором відповіла:

— Добрий день!

— Уже краще.

Жінка відкрила журнал.

— Мене звати Людмила Петрівна. Я викладаю українську мову. І відразу попереджаю. Я не ставлю оцінки "за красиві очі". В аудиторії стало так тихо, що було чути, як Влад упустив ручку. Таня ледь стримала усмішку. "Оце буде весело..."

*** На четвертій парі сил майже не залишилося. Назар уже втретє позіхнув. Марічка тихенько штовхнула його ліктем.

— Не спи.

— Я не сплю.

— Ага.

— Я просто думаю.

Влад фиркнув.

— І що ж ти такого думаєш?

— Про ліжко. Уся парта тихо засміялася.

Навіть Таня не втрималася.

*** П'ята пара тягнулася найдовше. Здавалося, годинник навмисно перестав рухатися. Викладач щось пояснював біля дошки. Хтось старанно конспектував. Хтось уже мріяв про вечерю. Таня глянула на годинник. Ще сім хвилин.

— Старосто... пошепки сказав Влад.

— Що?

— Якщо виживу сьогодні...

— То?

— Завтра точно прийду.

— Я пишаюся твоєю мотивацією.

Пролунав дзвінок.

Уся аудиторія майже одночасно видихнула.

— Вітаю, — засміялася Марічка.

— Ми пережили другий день.

— І навіть без втрат, — додала Таня, закидаючи рюкзак на плече.

Після пар вони неквапливо вийшли з університету. Надворі ще було тепло. Вересневе сонце вже не припікало так сильно, як удень.

— Ну що, до метро? — запитав Назар.

— Ходімо, — кивнула Таня.

Дорогою вони жартували, згадували сувору Людмилу Петрівну й сперечалися, хто першим забуде зробити домашнє завдання. За кілька хвилин компанія спустилася в метро. На станції «Вокзальна» всі разом вийшли з вагона.

— Ну все, я в гуртожиток, — сказала Аліна

. — А ми на електричку, — відповіла Таня.

— До завтра!

— Бувайте!

— І не проспіть!

— Це вже до старости, — засміявся Назар.

— Не дочекаєтеся, — усміхнулася Таня.