Знайомство

Метро тихо загальмувало.

— Станція «Університет».

Двері відчинилися, і разом із десятками людей Таня вийшла на платформу. Кілька хвилин потому вона вже піднімалася довгими сходами нагору. Вересневе сонце зустріло її теплим промінням. Київ ніби прокинувся остаточно. На тротуарах поспішали люди. Студенти з букетами квітів сміялися, фотографувалися, обіймалися після літа.

— Та я ж казав, що ти запізнишся!

— Мамо, перестань поправляти мені волосся!

— Зачекай, ще одне фото!

Таня мимоволі усміхнулася. Першого вересня всі були трохи щасливішими. За кілька хвилин попереду з'явився знайомий корпус. На фотографіях він здавався великим. Насправді — величезним. На мить Таня навіть зупинилася.

— Ну нічого собі... Вона глибоко вдихнула.

— Привіт, студентське життя.

Поправивши рюкзак, Таня впевнено переступила через ворота Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. На подвір'ї було гамірно. Хтось шукав свою групу. Хтось уже стояв із викладачами. Хтось знайомився просто посеред двору.

Таня дістала телефон. "А-11... Дошкільна освіта..."

— Ага... Тепер би ще знайти, де ця А-11.

— Вільно?

Таня обернулася. Поруч стояла невисока світловолоса дівчина з великим букетом айстр.

— Що?

— Я питаю... ти теж на дошкільну?

— Так.

Дівчина полегшено видихнула.

— Слава Богу.

— А що сталося?

— Я вже десять хвилин ходжу колами й боюся, що прийшла не туди.

Таня засміялася.

— Значить, нас уже двоє.

— Я Аліна.

— Таня.

На кілька секунд запала тиша.

— Ну що? — раптом сказала Таня.

— Що?

— Ми вже познайомилися. Треба дружити.

Аліна здивовано кліпнула очима.

— Це так працює?

— Так. Я щойно придумала нове правило.

— А якщо я не погоджуся?

— Пізно.

— Чому?

— Бо я вже вирішила. Аліна розсміялася.

— Ти дивна.

— Зате весело.

Разом вони рушили до головного корпусу. Неподалік четверо хлопців голосно сперечалися.

— Кажу тобі, «Динамо» цього року нічого не покаже!

— Та перестань...

Таня навіть не зупинилася. Лише, проходячи повз, кинула:

— Зате у «Шахтаря» без суддів узагалі шансів мало.

Усі четверо одночасно повернули голови.

— Ей!

— Серйозно?

— Ти зараз про що?

Таня лише усміхнулася й пішла далі. Аліна широко розплющила очі.

— Ти їх знаєш?

— Вперше бачу.

— То навіщо було сперечатися?

Таня знизала плечима.

— Бо вони неправі.

— Ти завжди така?

— Майже.

— Це небезпечно.

— Зате не нудно.

Аліна тільки засміялася.

— Відчуваю, з тобою буде весело.

— Не сумнівайся.

І вперше за цей довгий день Таня зрозуміла, що більше не почувається тут чужою.

Аудиторія А-11 знаходилася на другому поверсі. Біля дверей уже зібралося близько двадцяти студентів. Хтось хвилювався. Хтось мовчки гортав телефон. Хтось уже встиг знайти собі співрозмовника.

— Схоже, ми прийшли, — сказала Аліна.

— Ага. Тепер головне — не втекти.

— Уже хочеш?

— Ні. Але трохи страшно.

— Мені теж. Таня усміхнулася.

— Значить, усе нормально.

За кілька хвилин двері відчинилися.

— Доброго ранку! Заходьте, не соромтеся.

До аудиторії зайшла молода дівчина у світлій блузці та темних брюках. Максимум років двадцять шість. — Доброго дня. Мене звати Оксана Андріївна. Я ваш куратор. Таня нахилилася до Аліни й пошепки сказала:

— Та вона ж сама студентка. Аліна ледь стримала сміх.

Саме в цю мить Оксана Андріївна подивилася прямо на них.

— Дівчата на третій парті...

Таня завмерла.

— ...не хвилюйтеся. Я теж колись так думала про свого куратора. Аудиторія вибухнула сміхом. Таня теж не втрималася.

— Ну все... Спіймали.

— Не хвилюйтеся, — усміхнулася Оксана Андріївна.

— Почуття гумору на моїх парах тільки вітається. Напруга зникла миттєво.

— Ну що ж... Давайте знайомитися. Студенти по черзі вставали.

— Я Марічка, з Борисполя.

— Назар. Київ.

— Софія. Бровари.

— Влад.

— Це все?

— усміхнулася кураторка.

— Так.

— Коротко й по суті. Усі засміялися.

Черга дійшла до Тані. Вона впевнено підвелася.

— Усім привіт. Я Таня. Приїжджаю сюди електричкою з Мокреця. Кілька людей здивовано переглянулися.

— Люблю футбол, риболовлю, шашлики... В аудиторії вже почали усміхатися.

— ...і якщо хтось зараз подумав, що я випадково зайшла не на той факультет... Кілька хлопців тихо засміялися.

— ...то ні. Я дуже люблю дітей. Саме тому я тут. У відповідь пролунали оплески.

— Гарний початок, — усміхнулася кураторка.

— Приємно познайомитися. Коли всі представилися, Оксана Андріївна відкрила журнал.

— І ще одне важливе питання. Нам потрібен староста.

В аудиторії запала тиша. Ніхто навіть не поворухнувся.

— Ну? Є добровольці?

— Таня. Вона здивовано обернулася. Це сказав Влад.

— Підтримую, — одразу озвалася Марічка.

— Я теж.

— І я.

— Вона впорається. Таня широко розплющила очі.

— Стривайте... Ми знайомі хвилин п'ятнадцять!

— Але вже всіх розсмішила, — усміхнувся Назар.

— І перша запропонувала дружити, — додала Аліна.

Уся аудиторія засміялася. Таня безпорадно подивилася на куратора.

— Здається... у мене немає шансів відмовитися?

Оксана Андріївна усміхнулася.

— Схоже, група вже зробила свій вибір. Таня театрально зітхнула.

— Ну добре. Але якщо загубимося в університеті — відповідальність колективна.

— Домовилися! — майже хором відповіла група.

І саме в цю мить Таня зрозуміла, що зовсім перестала хвилюватися. Вона ще не знала, якими будуть наступні чотири роки. Але вже відчувала, що поруч із цими людьми вони точно не будуть нудними. Пролунав дзвінок.