Не мій ранок

 Будильник задзвонив рівно о 06:00. Роман навпомацки знайшов телефон і вимкнув сигнал. Перевернувся на інший бік. Минуло секунд п'ять. Телефон завібрував. Він важко видихнув і, не розплющуючи очей, провів пальцем по екрану.

— Слухаю.

— Не розбудив? Роман ледь усміхнувся.

— Уже ні.

— Каву брати?

— Усім.

— Віталію теж?

— Особливо Віталію. На тому кінці коротко засміялися.

— Передам.

— Щось сталося?

— Та ні. Просто питаю.

— Добре.

— Чекаємо.

— Буду. Він відклав телефон на тумбочку й ще кілька секунд лежав із заплющеними очима.

— От і почався день... тихо пробурмотів сам до себе.

Квартира зустріла його звичною тишею. Він жив тут уже майже два роки. Спочатку було незвично. Занадто тихо. Занадто багато порожнього простору. А тепер навпаки — повертаючись до батьків, він ловив себе на думці, що вже відвик від постійного шуму. Босими ногами Роман пройшов до великого панорамного вікна. За склом прокидався Київ. Перші маршрутки вже збирали людей на зупинках. На світлофорі повільно накопичувалися автомобілі. Біля будинку навпроти двірник змітав листя, а неподалік маленька кав'ярня саме відкривала двері для перших відвідувачів. Роман відчинив вікно. До квартири увірвалося прохолодне ранкове повітря. Він кілька секунд просто стояв мовчки. Це були, мабуть, єдині хвилини за день, коли ніхто нічого від нього не хотів. На кухні тихо загуділа кавомашина. Роман відкрив холодильник. Яйця. Сир. Помідори. Половина піци з учора.

Він посміхнувся.

— Живемо...

За десять хвилин на тарілці вже лежала яєчня, а поруч стояла велика чашка чорної кави. Він не любив снідати похапцем. Навіть якщо поспішав. Телефон мовчав. Роман зробив ковток кави, глянув на годинник і всміхнувся.

— Рекорд...

Саме в цю мить телефон тихо пискнув.

Робочий чат.

Денис: «Віталій знову забрав мій гайковерт.»

За кілька секунд.

Віталій: «Не забрав. Поклав туди, де його місце.»

Денис: «Я вже п'ять хвилин його шукаю.»

Віталій: «То шукай краще.»

Роман тихо засміявся. Швидко набрав відповідь.

«До мого приїзду шиномонтаж не рознесли.»

Повідомлення прочитали майже одразу.

Денис: «Нічого не обіцяємо.»

Віталій: «Він перший почав.»

Роман лише похитав головою.

Без цих двох ранок був би підозріло спокійним.

Телефон задзвонив знову. На екрані висвітилося:

Мама

Він відповів майже одразу.

— Привіт.

— Доброго ранку, сину.

— Уже щось сталося?

— Чому одразу сталося?

— Бо ти о пів на сьому просто так не телефонуєш. Мама засміялася.

— Хотіла побажати гарного дня.

— І перевірити, чи я поснідав.

— Ну...

— Так і знав.

— То поснідав?

Роман подивився на тарілку.

— Майже.

— Це як?

— Доїдаю.

— Уже краще. Запала коротка тиша.

— Заїдеш цього тижня?

— Заїду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Люблю тебе.

— І я тебе, мам.

Він відклав телефон. Допив каву. Помив чашку й тарілку. Звичка. Після сніданку швидко перевдягнувся. Темні джинси. Біла футболка. Чорна легка куртка. Годинник. Телефон. Гаманець. Ключі. Вже взявся за ручку дверей, але раптом зупинився. Озирнувся. Біля тумби лежали робочі рукавички.

— Знаючи вас... усміхнувся він сам до себе.

Повернувся, підняв їх і засунув у кишеню куртки. Замкнув двері квартири. Попереду був ще один звичайний день. Принаймні він був упевнений, що саме таким він і буде.

Ліфт повільно спускався на підземний паркінг. Роман сперся плечем на стіну й машинально крутив на пальці ключі від автомобіля. Шостий. П'ятий. Четвертий... Двері відчинилися. На паркінгу було прохолодно. Чорний BMW X6 стояв на своєму місці, ніби терпляче чекав господаря. Роман кинув спортивну сумку на заднє сидіння, сів за кермо й завів двигун. Низьке бурчання мотора заповнило тишу. Він на секунду заплющив очі.

— Поїхали...

Ворота паркінгу повільно піднялися. Місто вже жило своїм життям. Хтось поспішав на роботу. Хтось нервово сигналив. Біля світлофора велосипедист намагався обігнати колону автомобілів. Роман лише усміхнувся.

— Успіхів...

Він не любив поспішати. Навіть коли запізнювався. Зайві нерви ще нікому не допомагали. Телефон, під'єднаний до автомобіля, коротко подав сигнал.

На екрані з'явилося ім'я:

Андрій.

— Слухаю.

— Кава вже на місці.

— Молодець.

— Денис із Віталієм уже сперечаються.

— Через що цього разу?

— Денис каже, що його гайковерт хтось навмисно ховає.

Роман тихо засміявся.

— А Віталій?

— Каже, що Денис просто сліпий.

— Значить, усе нормально.

— Я теж так думаю.

На кілька секунд запала тиша.

— До речі...

— Мм?

— На дев'яту записався постійний клієнт на «Прадо».

— Микола Петрович?

— Він самий.

— Добре.

— І ще...

— Кажи.

— Учора залишили коробку з тістечками.

Роман усміхнувся.

— Це вже серйозна новина. Андрій засміявся.

— Я так і знав, що тебе це зацікавить більше.

— Не чіпайте. Приїду — розберемося.

— Передам хлопцям.

Дзвінок завершився. Роман увімкнув музику. Неголосно. Рівно настільки, щоб вона не заважала думати. Машина плавно котилася знайомими вулицями. Він знав цю дорогу майже напам'ять. Ще кілька хвилин...

Попереду з'явилася знайома чорна вивіска. BLOCK TIRE Під нею меншими літерами:

Шиномонтаж • Балансування • Зберігання шин

Роман мимоволі затримав на ній погляд. Колись це була просто ідея. Потім — креслення на аркуші паперу. Потім нескінченні ремонти, кредити, безсонні ночі й перші клієнти. А тепер... Тепер це було місце, куди люди поверталися знову. Він звернув на парковку. Біля воріт уже стояли кілька автомобілів. Перший робочий день тільки набирав обертів. Роман заглушив двигун і вийшов із машини.