Півтори години до Києва

 Будильник задзвонив рівно о 05:27.

— Ну ні...

Таня навіть не розплющила очей. Навпомацки знайшла телефон, вимкнула сигнал і ще кілька секунд лежала, вдивляючись у стелю. Сьогодні починалося нове життя. Не тому, що вона їхала до Києва. У Києві Таня бувала десятки разів — із мамою на базар, із класом на екскурсії, з подругами просто погуляти. Сьогодні вона їхала туди як студентка. За стіною вже грюкнули дверцята кухонної шафи.

— Таню! — почувся мамин голос.

— Якщо ще п'ять хвилин лежатимеш, доведеться вступати наступного року!

— Уже йду!

— Ага, знаю я твоє "йду"

. Таня зіскочила з ліжка й швидко підійшла до шафи. Джинси. Біла футболка. Темно-синя кофта. Улюблені білі кеди. Ніяких суконь. Ніяких підборів.

— От і чудово, — пробурмотіла вона, перекинувши через плече темне волосся, яке спадало трохи нижче плечей. Дзеркало чесно показувало невисоку дівчину з карими очима, які навіть о пів на шосту ранку світилися впертістю.

— Не дивись так, — сказала вона своєму відображенню.

— Ми впораємось

. На кухні вже чекали сирники.

— Їж, — сказала мама.

— Мам, я не хочу.

— Не хочу — це не причина. Тато відсунув чашку з чаєм і усміхнувся.

— Дай дитині хоч сьогодні відчути себе дорослою.

— Доросла? — мама пирхнула.

— Учора пів години шукала телефон, який був у кишені.

— То був важкий день.

— Для телефона, — засміявся тато. Таня фиркнула.

— Смійтеся, смійтеся.

— Ми ще не починали. Мама поставила перед нею тарілку.

— З'їси хоча б три.

— Два.

— Три.

— Добре.

Тато мовчки спостерігав за їхнім "торгом", а потім сказав:

— От побачиш, через місяць Київ тебе змінить.

Таня навіть не підняла голови.

— Не дочекаєшся.

— Усі так говорять.

— А я не всі.

На кілька секунд запала тиша. Потім мама поклала в її рюкзак пластиковий контейнер.

— Мам...

— Навіть не починай.

— Я ж не в дитячий табір їду.

— Там сирники.

— Я здогадалася.

— І бутерброди.

— Мам! —

І яблуко. Тато не витримав і засміявся.

— Галю, ти її ще борщем у термосі забезпеч.

Мама подивилася на нього так, що він одразу зробив ковток чаю й удав, ніби нічого не казав. Таня теж засміялася. Саме за це вона любила ранки вдома. Без пафосу. Без зайвих слів. Просто сім'я. Коли вона вже взувалася в коридорі, мама поправила їй комір футболки.

— Подзвони, як доїдеш.

— Добре.

— І якщо щось...

— Мам.

— Що?

— Все буде добре. Мама усміхнулася.

— Знаю. Тато відчинив хвіртку.

— Ну що, студентко... Вона закинула рюкзак на плече.

— Побажайте мені удачі.

— Удача тобі не потрібна,  відповів тато.

— З твоїм характером вона сама за тобою бігатиме.

— Це точно, — засміялася мама.

Таня махнула рукою й вийшла за хвіртку. Попереду була дорога до станції. Півтори години до Києва. І абсолютно звичайний день. Принаймні їй так здавалося.

Таня зачинила за собою хвіртку й швидким кроком рушила знайомою дорогою. Ранок тільки прокидався. На траві ще блищала роса. Десь за городами глухо загуркотів трактор. Із сусіднього двору вибіг рудий пес Барсик, кілька секунд уважно подивився на Таню, ліниво махнув хвостом і побіг далі у своїх собачих справах. Біля магазину вже стояли двоє чоловіків із пластиковими стаканчиками кави.

— Доброго ранку!

— Доброго! За поворотом показалася залізнична станція. Невелика. Знайома до кожної лавки. На платформі вже зібралися люди. Одні й ті самі обличчя, які щодня їздили до Києва. Хтось працював. Хтось навчався. Хтось їхав у справах.

— Таню! Вона озирнулася. До неї вже поспішала тітка Валя.

— Добрий ранок.

— Ну що, студентка?

— З сьогоднішнього дня.

— Ой, тепер зовсім міська будеш.

— Та яка з мене міська?

— Не кажи. Через пів року ще забудеш, де Мокрець.

— Не дочекаєтесь.

— Усі так говорять. Таня тільки засміялася. Удалині почувся знайомий гул. Електричка. За хвилину вона плавно підкотила до платформи. Двері відчинилися. Люди без зайвого поспіху заходили до вагона. Хтось уже вітався зі знайомими.

— Доброго!

— О, і ти сьогодні?

— Та куди ж без роботи...

Таня зайшла всередину й сіла біля вікна. Місце біля проходу поки що залишалося вільним. Вона поклала рюкзак на коліна. Двері зачинилися. Електричка здригнулася й повільно рушила. За вікном попливли знайомі будинки. Потім городи. Потім поля. У вагоні було тепло. Пахло кавою в паперових стаканчиках, недорогими парфумами, свіжими газетами й тим особливим запахом ранкової електрички, який неможливо ні з чим сплутати. Через кілька сидінь дві жінки вже обговорювали ціни на овочі. Позаду хтось тихо слухав музику в навушниках так голосно, що було чути навіть сусідам. Молодий хлопець біля дверей дрімав, міцно притиснувши до себе спортивний рюкзак. Таня усміхнулася. Вона любила спостерігати за людьми. Кожен їхав кудись зі своїми думками. Для когось це була звичайний понеділок. Для когось — черговий робочий день. А для неї... Починалося студентське життя.

Центральний вокзал Електричка повільно загальмувала. Люди почали підводитися ще до того, як двері відчинилися. Хтось знімав сумку з верхньої полиці, хтось поспіхом перевіряв кишені, хтось уже стояв біля виходу, ніби Київ міг передумати й не прийняти пасажирів. Таня залишилася сидіти. Вона ніколи не розуміла цієї звички — товпитися біля дверей за дві хвилини до зупинки.

— Та вийдемо всі, — пробурмотіла вона собі під ніс. Жінка навпроти усміхнулася.

— Молодь зараз спокійніша, ніж ми.

— Просто я не люблю, коли мене штовхають.

— Це правильно. У житті взагалі краще не давати себе штовхати.

Таня глянула на неї й усміхнулася.

— Оце точно.

Коли натовп трохи розійшовся, вона закинула рюкзак на плече й вийшла на платформу. Київ зустрів її шумом. Гуркотіли валізи. У гучномовці оголошували прибуття потяга. Десь плакала дитина, хтось голосно сміявся, хтось обіймався після довгої дороги. Центральний вокзал жив своїм окремим життям. Таня любила це місце. Не так, щоб стояти й захоплено дивитися на стіни чи дах. Київ для неї не був дивом. Але вокзал завжди мав у собі щось особливе: тут усі кудись поспішали, когось чекали або від когось їхали. Вона дістала телефон.