38.

Вранці Мира  переговорила телефоном  з Людою і домовилася зустрітися, щоб обговорити ситуацію, що склалася між їх чоловіками.  Кума дуже зраділа пропозиції та  запросила  її з Максимом ввечері в гості, щоб поспілкуватися без зайвих емоцій. Мира погодилася і вже в хорошому настрої почала збиратися на прогулянку із Мафіном.  Але  зателефонував Макс. Голос у нього був спокійним, що дуже контрастувало зі сказаним.

– Слухай, я тут в слідчому ізоляторі. Принеси мені речі першої потреби та поговори з нашим адвокатом.

Мира  так розгубилася, що аж сіла.

– Максе, що трапилося? Ти в тюрмі?

Чоловік  намагався говорити  легковажним тоном:

– Поки що ні, але все можливо. Я жартую, немає мене за що туди пхати. Привезеш речі, поговоримо. І не переймайся, все не так страшно –  за кілька днів відпустять.

– Днів?  Родіонівна ось-ось має приїхати.  Що ми їй скажемо?

– Не переживай,  до того часу я буду вже вдома. Все чекаю.

Мирослава відразу зателефонувала до адвоката:

– Віталію Вікторовичу, це Мирослава Ярема. Мій чоловік у  СІЗО, просив поговорити з вами. Потрібно передати речі й побачитися.  Як це організувати?

Адвокат не став тягнути:

– Я вже розмовляв із Максимом. За двадцять хвилин буду в управлінні. Дізнаюся деталі справи, хто слідчий та спробую домовитися  про дозвіл на побачення. А ви беріть речі, паспорт, свідоцтво про шлюб  і чекайте мене біля входу.

Коли Мирослава під’їхала до відділка її зустрів адвокат. Настрій у нього був досить оптимістичний:

– Слідчий у нас своєрідний. Він   страшенно не любить такі справи. Якби там вбивство, наркотики, чи навіть привласнення коштів у великих розмірах самим обвинуваченим.  А так в  усі ці шпигунські пристрасті він намагається не влазити. Як каже:  цілішим  будеш. Тим паче, яка фірма хотіла отримати документи – невідомо.  Нашому слідчому пів року до пенсії, тому йому ці мороки ні до чого. Я навіть не знаю, як нам обернеться така незацікавленість. Побачимо за кілька днів. Велике значення матиме, як буде налаштоване колишнє керівництво вашого чоловіка.

Вони разом зайшли до слідчого. Той  сидів за столом та гортав папери  з виглядом людини, яка в житті бачила набагато серйозніші речі, ніж чергова офісна тяганина.

– Слухаю, –  буркнув він, не підіймаючи очей.

Адвокат  коротко виклав суть клопотання: підозрюваний просить побачення з дружиною, справа не тяжка, ніяких ризиків для слідства, заява вже готова.

Мира мовчки подала паспорт і свідоцтво. Слідчий глянув на документи, зітхнув, швидко написав щось на бланку, поставив печатку:

– Ось, дозвіл на одне короткострокове побачення. Дійсний сьогодні. Ідіть до СІЗО, покажіть на прохідній. Там ще заяву напишете  і все.

Мира дивилася на папір, ніби не вірила. Все здавалося занадто легким і не серйозним, тому  вона спитала:

– А якщо доведуть провину Макса, що йому загрожує?

Голос слідчого звучав спокійно, навіть байдуже, ніби в сказаному, нічого страшного не було і є куди серйозніші речі,  але  Мирослава слухала й у неї стискалося серце.

– Якщо доведуть, що він умисно взяв документи фірми та передав конкурентам, то це розголошення комерційної таємниці. Штраф, ймовірно, від 17 до 136 тисяч гривень, залежно від шкоди. Можливо, обмеження волі до трьох років. Але в таких справах рідко коли  доходить до реального ув'язнення, швидше –   умовне або пробація і  суд майже напевно позбавить його права займатися підприємницькою діяльністю. На рік, два, може три. Ваш чоловік не зможе зареєструвати власну фірму, бути директором, навіть працювати на подібних посадах в іншій компанії. Якщо справа про комерційну таємницю, то це стандартне додаткове покарання. Не зможе підписувати договори, керувати бізнесом... Нічого, пов'язаного з управлінням чи фінансами.

Мира відчула, як земля йде з-під ніг. Вона слухала  слідчого та  розуміла, що спокійного тут зовсім мало і такий вирок буде означати остаточний крах репутації й життя Макса. Він так прагнув відкрити власний бізнес і взагалі ніколи не бачив себе в жодній іншій сфері, крім бізнесової. А тепер куди йому? Вантажником  на ринок чи супермаркет?  Чи може  на будівництво – класти цеглу? Такий вирок –  це не просто покарання, а обламані крила його мрій та сподівань.

В таких невеселих думках Мирослава вийшла із відділку і вже  за хвилин тридцять була   біля воріт СІЗО. Черга з передачами виявилася  зовсім невеликою: кілька жінок з пакетами. Мира подала дозвіл, паспорт, написала заяву на бланку, який їй дали в кімнаті для відвідувачів.

Інспектор глянув та кивнув:

–  Кімната №4, через десять хвилин.

Мирослава сиділа на дерев'яній лавці в коридорі. Попри літню спеку, руки стали крижаними, а серце калатало десь у горлі. Вона, аж здригнулася від несподіванки, коли черговий покликав її до кімнати побачень. 

Перед Мирою була скляна перегородка, поділена на секції, з телефонними трубками з обох боків. Через скло, вкрите дрібними подряпинами, їй підбадьорливо посміхався Макс.

– Привіт, сонце.  Бачиш, я ж казав, що все  не так страшно.

Жінка сіла на рипучий стілець, притиснула долоню до скла, а в середині все переверталося від переживання.