36.

Місто за вікном оживало вечірніми вогнями й лунало далеким гулом машин, а у квартирі панував той особливий спокій, який приходить лише після довгих важких днів. Мирослава й Максим  сиділи в обіймах одне одного на дивані, ніби й не було поміж ними тижнів недовіри та скандалів. Макс тримав Миру ніжно-ніжно,  наче  досі боявся повірити, що всі шторми  та бурі  стихли. Вона сховала  обличчя в плече чоловіка й вдихала знайомий запах, який сповнював її  спокою. П’ять років шлюбу вмістилися в цій тиші: радості,  смутки, затишок, турбота, пристрасть, ніжність,  та нарешті  страх втратити й тихе щастя, що вони  все-таки разом.

Макс легенько торкнувся губами скроні Мирослави.  Вона  підняла голову  і їхні погляди зустрілися у  твердому  розумінні, що рішення не відпускати було правильним. Спраглі  губи злилися  в повільному, глибокому поцілунку, який п’янив і сповнював тіло млосним теплом.  Рука Мири ковзнула до твердої чоловічої  долоні, пальці переплелися самі собою.  Більше не було потреби в словах, все вже сказала ця мовчазна ніжність.

Потім Мирослава тихо зітхнула й притулилася  скронею до  щоки Макса.  Заплющила очі, дихала і не могла надихатися ним. Від  терпкувато-свіжого запаху в горлі стискався  солодкий клубок. Мовчання стало  дуже інтимним, довірливим спілкуванням, коли говорить тіло, дихання, дотики, погляди. Всі слова здавалися такими безглуздими та нездатними вмістити всю пронизливу ніжність, яка пульсувала  десь глибоко всередині і від якої було  важко дихати, а на очі наверталися сльози.  Максим, ледь торкаючись, провів пальцями по  волоссю Мири від скроні до потилиці, по шиї  до ключиці – ніби не вірив, що вона не мариво чи сон. Її посмішка й дихання було підтвердженням  реальності, а поцілунок-відповідь  був сповнений тремтливого вогню.  Коли Мира  відсторонилася,  і їх погляди  зустрілися, то  там більше  не було підозр, образ, несказаних болісних слів. Залишилися тільки вони – оновлені та справжні, які зрозуміли, що не вміють жити одне без одного.

– Ти пахнеш, як раніше, –  прошепотіла Мира.

– А ти, як завжди, зводиш мене з розуму, –  відповів Макс так тихо, що слова відчувалися більше на губах, ніж чулися.

І знову поцілунки  – п'янкі, легкі, як  дотик вітру на лавандовому полі.  Але в них – їхнє минуле, сьогодення і…  спільне майбутнє.  Поступово  відступали напруга,  непевність, страхи.  Залишилися тільки вони, вечір, затишна квартира й відчуття, що найгірше вже  позаду, а їх любов, хоч і втомлена, але виборола своє право на життя.

Мирослава  сумно сказала:

– Знаєш… я сьогодні згадала ті смішні  черевички, із того дитячого магазину куди ми зайшли, коли шукали  тобі шкарпетки. Ти тоді, ще питав: «Коли до нас притупає така радість?». Шкода, що ми їх не купили.

Вона замовкла, а голові вже крутилася думка, що зараз Максу прийдеться пояснювати довго і нудно, що то за  черевички,  про які вона надумала  згадати через стільки років.

Але Максим не запитав. Він взяв дуже ніжно і обережно її руку, підніс до своїх губ та затримав на мить. Потім посміхнувся тією самою теплою, трохи винуватою посмішкою, від якої в Мири завжди завмирало серце.

– Ходімо, – кивнув головою й легенько підморгнув.

Він підвівся і, не  випускаючи її руки, повів за собою в коридор. Мирослава йшла слідом, нічого не розуміла, а серце билося в грудях, як переполохана пташка в клітці.

Макс сів на коліна просто перед шафкою та постукав долонею  об підлогу, Мира   опустилася поруч і  вже відкрила рот, щоб спитати, що відбувається,  але чоловік  пальцем м’яко  торкнувся її губ.

– Тсс…

Потім відчинив дверцята шафки. Під горою жіночого взуття,  лежав чорний оксамитовий мішечок з тоненьким золотим шнурочком, той самий, який Мирослава бачила лише раз в житті. Макс витягнув  із нього свої весільні лаковані туфлі та поклав обережно збоку. А потім дістав маленький целофановий пакуночок зі смішним малюнком. Всередині були ті самі  крихітні білі черевички із рожевими бантиками.   Чоловік підняв їх на долонях із таким виразом обличчя, ніби це був дорогоцінний скарб.

– Я не втримався, –  сказав тихо, дивлячись Мирі прямо в очі. –  Наступного дня, повернувся і купив  їх. Відчував, що так правильно й вірив, що ти про них згадаєш. Вони чекали свого часу. 

Мирослава взяла черевички в руки. Такі маленькі й легенькі – для перших непевних кроків.  Її пальці затремтіли. Вона не помічала, як гарячі   сльози котилися по щоках. Тільки коли одна впала на черевичок, Мира  зрозуміла, що плаче. Вона рвучко  обхопила Макса  руками за шию, притулилася всім тілом, ніби боялася, що він зараз зникне. ЇЇ сльози текли на його  светр, волосся, шкіру, а вона тільки шепотіла голосом, що переривався:

– У мене найбожевільніший.. найромантичніший... найкращий... чоловік у світі.

Максим однією рукою пригорнув її до себе, а другою гладив по спині, волоссю. Цілував солоні від сліз губи, щоки.

– Вони чекали на тебе, – шепотів, –  І я чекав.

Мирослава відсторонилася лише на мить, щоб подивитися на нього: на очі, які блищали так само, як у неї,  на посмішку, яка тремтіла від щастя. Вона знову припала до його губ у   повільному, довгому, мокрому від сліз поцілунку. А маленькі білі черевички лежали між ними, як свідчення їх кохання.