35.

Максим від Ігоря відразу поїхав до кума. Орест збирався в заміський будинок і  якраз стояв на подвір’ї, біля відчинених дверцят авто. На його обличчі промайнула розгубленість.

– Щось трапилося? –  запитав він, навіть не привітавшись.

Максим зупинився за кілька кроків. Подивився на Ореста довгим, холодним поглядом, ніби бачив вперше і сказав різко, зневажливо. 

–  Ти знюхався з Юлькою. Вона підігнала тобі фальшиві документи, а ти їх передав керівництву, щоб скопроментувати Ігоря. Так ти отримав свою посаду, а Юльку, за твоєю рекомендацією, зробили керівником відділу.

Орест випростався. Плечі напружилися, голос звучав із викликом.

– Документи справжні, а Гонта – заслужив. Він розпускав брудні чутки про мене, постійно гальмував мої проєкти, прикриваючись нерентабельністю. Ігор і тебе підсидів. А Юлю підло переслідував, бо   їй не було куди діватися через брата, а  вона лише помітила фінансові махінації.

Макс гірко усміхнувся.

– Настільки «не було куди діватися», що наплела керівництву, що за допомогу їй я вимагав інтим?  – голос здригнувся, але чоловік стримався, щоб не зірватися. – Так попустила своєю брехнею, що тепер зі мною ніхто не хоче мати справи.

Орест  скривився:

– Ти про що? Я не чув такого.

– Та ти що! –  Макс зробив крок уперед. –  Замовляєш, за неї слово, і не знаєш, що вона меле керівництву?

– Хто розповів тобі цю дурню? –  роздратовано  спитав Орест.

– Ігор.

Орест  полегшено видихнув і сказав:

– Ну, хто б сумнівався. Невинна невинність знову відкрила брудного рота.

Максим остаточно склав усі пазли  в одну картину.

– Це ти із Юлею із самого початку замутив цю справу, щоб отримати посади й посунути мене та Ігоря. 

Орест спалахнув.

– Брехня.  Кому ти віриш: мені чи Гонті? 

– Фактам. Моя дружина теж  через тебе опинилася на вулиці. Ти її ніколи не любив. Звільнення Миросі я тобі не пробачу... 

– Та відчепися ти зі своєю Миркою від мене.  Теж мені цяця, було б за що любити. Помикає тобою, як хоче... 

– Це твоя коханка Юлька тобою крутить, як їй заманеться.  Ти без неї в цій справі нічого не вартий. Тішся своєю посадою, як корова сідлом, поки нікого іншого не знайшла на твоє місце.  Обіцяю – вам вернеться, недовго лишилося.

Макс розвернувся і пішов геть. Він ледь себе стримував, щоб не заїхати в огидну пику Ореста. А того  аж затіпало вслід:

– Це тобі, гаде, повернеться за твого язика та  заздрість!

Макс сів у машину і деякий час просто холонув. Його переповнювали гнів, образа, та... розгубленість. Він  справді не розумів, як його друг міг таке вчинити з ним. 

Мирослава вже збиралася повертатися з прогулянки додому, коли зателефонував Назар.  Це неабияк здивувало її.

– Слухаю.

– Привіт,  ти ще спиш? – досить бадьоро спитав чоловік.

– Ну, якщо розмовляю з тобою, то вже ні. Логічно? Я в парку вигулюю собаку.

Власенко засміявся:

– Де логіка, а де ми. У мене до тебе спокусливо-ділова пропозиція. Поснідаємо  разом і я все розповім.

Мира трохи іронічно перепитала:

– Спокусливо-ділова?

Назар відповів доволі щирим тоном:

– Не я спокушатиму. Вона сама буде зваблювати  своїми умовами й не зіпсує твою репутацію недоступної жінки.  Все більше ні слова. – і знову засміявся неймовірно м'яким сміхом.

Мира тільки похитала головою:

– Що за пропозиція? Хоч натякни.

– Навіть не подумаю. Чекаю на сніданок за годину. Не хвилюйся, до мене в ліс не потрібно їхати. Як тобі відкрита тераса ресторану в парку?

– Ну, якщо ти будеш себе пристойно  вести...

 Назар зареготав від душі:

– Для непристойного в мене вистачає інших жінок. Буду чекати.

Мирослава молитовно підняла очі догори й зітхнула: а хтось  плів казки про щирого та вірного однолюба.

Тераса ресторану ховалася в глибині старого парку. Високі липи й каштани утворювали над нею зелене склепіння, крізь яке пробивалося м’яке, розсіяне світло. Дерев’яна підлога була трохи потерта, ніби  знак багатьох  років популярності, а ковані бильця обвивав дикий виноград. На столах приваблювали  погляд фарфоровий посуд, білі вишиті  скатертини та вишукані фужери, які тихо дзвеніли від легкого вітру.

Мирослава й Назар сиділи за невеликим круглим столиком біля самого краю тераси.  Парк жив власним життям: шелестіло листя, неквапливо проходили люди, десь чувся сміх. А за столом панувала тиша, яку переривало сонне посопування Мафіна  під стільцем. Врешті Назар ненав'язливо сказав:

– Милий пес. Я радий, що ти погодилася зустрітися. Обов'язково скуштуй полуничний десерт. Він тут неймовірний.

– Сподіваюся, ми прийшли сюди не тільки їсти десерти та обговорювати милих песиків? – поцікавилася Мира.