32.

–  Куди ти мене везеш, Максе? Це знову викрадення?

–  Саме так.  Я хочу тебе  викрасти від усіх проблем і залишитися з тобою на одинці, хоч на кілька годин. До речі вимкни телефон. І це я серйозно. Як що вже викрадати, то по-справжньому.

Макс і  Мирослава сміялися та жартували, ніби й не було між ними ніяких негараздів останніх тижнів.  А потім вони опинилися в казці. Над головою розкинулася пронизлива блакить бездонного неба, а навкруги, бузковими хвилями перекочувалося лавандове  поле. Під сонцем колір здавався живим, пульсував, ніби  простір дихав разом з ними.

Мирослава зачаровано оглядалася навкруги. Сонце стояло вже високо, але було зовсім не спекотно. Червневе  тепло ніжно огортало своїми м’якими обіймами, а голова йшла обертом від яскравого свіжого  запаху  із медовою ноткою. Серце Мири шалено билося від  захвату, їй не вистачало  дихання від щастя, яке переповнювало  по вінця. Вона   йшла попереду Максима, розводила руками верхівки суцвіть, які  легенько лоскотали  долоні. Кожен  такий дотик лишав на пальцях крихітні краплинки аромату. Здавалося, він проникав  під шкіру, біг по венах, був її частиною. Мирослава стала єдиним цілим із цим духмяним морем.   Вона радісно  сміялася, підіймала руки й крутилася на місці, вітер  бавився її легкою білою сукнею, а сонце блищало у волоссі, очах, сміху. 

Макс ішов трохи позаду й намагався запам’ятати Мирославу до дрібниць:  як вітер грається подолом сукні, плутається у волоссі,   як на її щоках від тепла й щастя з’являється рум’янець, а вона час від часу зупиняється та  зі заплющеними очима,  вдихає  аромат лаванди.

Максим не втерпів,  підійшов, обережно обійняв Мирославу та  пригорнув до себе.  Вони стояли так і довго слухали, як гудуть бджоли, шелестить вітер у лаванді, а десь далеко озиваються  цвіркуни. За деякий час Макс торкнувся губами плеча Мири й прошепотів:

–  Я ж казав, що подарую тобі справжні квіти.

Мирослава нічого не відповіла, лише накрила його руки своїми й трохи відкинула голову, відкриваючи шию для поцілунків вітру та Макса. Було лоскотно:  вона  засміялася й  заворушила плечима, чоловік  із посмішкою потерся носом об її волосся, взяв за руку і повів між лавандовими хвилями. Вони  йшли повільно, а поле здавалося  безмежним та  вічним.  Воно нікуди не поспішало, не вимагало пояснень хто ти й куди прямуєш.  Просто розчиняло у собі всі проблеми й огортало спокоєм, якого так не вистачало в житті.

Серед дерев біля поля причаїлося затишне місце для пікніка. Максим засміявся, підхопив Миру на руки та поніс в тінь.

–  Тепер у нас за розкладом чай та твої улюблені вишневі рогалики.

Мирослава лукаво примружилася:

–  Спокусник. –  їй  було неймовірно приємно, що Макс пам’ятав  такі дрібнички про неї. 

Максим дістав із рюкзака плед, розклав запаси. Деякий час він мовчки  спостерігав, з яким задоволенням  смакує Мирослава, а в його очах був захват.  

–  Ти нічого не їси, –  сказала Мира, щоб приховати зніяковіння від таких уважних поглядів.

–  Не хочу. Мені подобається дивитися на тебе. – Він усміхнувся трохи винувато. – Я тобі ніколи не казав, що  ти дуже гарно їси?

Мира засміялася у відповідь.

–  Сотні разів. У тебе це справжній  фетиш, а я завжди ніяковію від твоїх поглядів.

Потім раптом стала серйозною.

–  Максе, а ти ніколи не жалів, що одружився зі мною?

Чоловік  відповів теж  без жартів:

–   Єдине, про що я жалів, що в нас немає дітей. Чому ти їх ніколи не хотіла?

Мира сумно глянула на нього.

–  Щоб ми їх ділили, як Сеню?

Макс розсміявся.

–  З тобою поділиш! Обібрала мене до нитки, забрала Сеню  і врешті я сам повернувся, як побитий  песик. Гарячий, як чорт, вірний, як собака, Миро. Немає чого ділити. Я весь твій.

Мирослава посміхнулася:

–  Ти не схожий на інших чоловіків. Говорити таке після п’яти років шлюбу…

–  І після перцю з касторкою.  — додав він.

Мира знову поглянула уважним, серйозним поглядом:

–  То чому ти зі мною?

–  Бо не можу без тебе.

Макс узяв апельсин, почистив і простягнув їй.

–  Миро, скажи чесно. Це ніяк не вплине на наші стосунки. Чому ти не  хотіла за мене заміж?

Вона подивилася в його темні очі, де в глибині причаївся біль.

–  Чому ти так вирішив?

–  Я все організовував сам. Навіть сукню. А ти зовсім не засмутилася, що весілля може не бути.

Мира похитала головою.

–  Я просто не вірила, що воно відбудеться. Мені постійно здавалося, що ось-ось щось трапиться й ти зникнеш. Тому краще було навіть не сподіватися. Я завжди першою рвала стосунки. Боялася, щоб мене не використали та не кинули.

Вона зробила паузу.

 –  Після того, як батько нас вигнав, ми довго тинялися, без власного даху над головою, рахували кожну копійку й то коли вона в нас була. А мати  день і ніч повторювала, що мене із сестрою теж чекає така доля. Нас використають та  викинуть, як непотріб за поріг. Особливо знущалася з Іри, коли дізналася про її вроджену особливість. Казала жахливі речі. Коли мені виповнилося вісімнадцять, я забрала сестру й поїхала до міста. Навіть на похорон не змогла приїхати,  так усе всередині відштовхувало.