29.

П’ять років тому.

– Миро, а якщо я тобі забороню?

– З якої радості?

– Як твій майбутній чоловік.

– Ну, я можу і передумати, щоб в тебе не було права забороняти. –  Мира весело засміялася.

Вона сиділа із Максом у кімнаті на дивані й насолоджувалася теплом його обіймів. Перший тиждень серпня видався дощовим. Тепер розпогодилося, але в квартирі було прохолодно. Миру огортали обійми Макса і це була найтепліша і найбажаніша ковдра у світі. Ковдра із кохання, турботи й піклування. Мира пригорнулася  міцніше й посміхнулася:

– Ти такий гарячий.

Макс торкнувся губами її волосся і посміхнувся:

– Ще один аргумент не передумати та вийти за мене.

 Потім побачив нерозуміння в очах Мири й жартівливо підморгнув:

– Будеш грітися зимою біля мене. Знаєш скільки зекономимо на опаленні. – і засміявся.

Мирослава легенько штовхнула його кулачком вбік.

– Не міняй теми. Я все одно поїду.

Макс став серйозним.

– У тебе за тиждень весілля.  І ти досі вважаєш, що поїхати з друзями в Карпати поганяти на гірських велосипедах  – найкраща ідея?

– А  чому, власне,   й ні?

– Тиждень дощило. Ти уявляєш, яка там дорога?

– І що?

– Це небезпечно.

– Максе, я десять років ганяю по тих стежках.

– Добре, аргумент номер два і відразу номер три. Ти в ще не вибрала весільної сукні, та не знайшла перукаря.

Мира засміялася:

– Зате про все решту ти вже подбав. Навіть за колір серветок на весільних столах. То, може, й тут виявиш свою фантазію?

В голосі Макса був сум і нерозуміння:

– Через  такі речі інші наречені не сплять ночами.

– Я не інші. І в них не було такого чудового нареченого, як у мене.

Мирослава цілувала Макса, і всі його заперечення танули під теплом її губ.

– Знаєш, –  сказав чоловік, коли закінчився запас поцілунків, - у мене таке враження, що тобі не дуже й  потрібне це весілля.

– А у мене був вибір?

– Що ти хочеш цим сказати? –  у голосі Макса забриніла, якась дитяча образа.

Мира посміхнулася:

– Нічого. Просто мені потрібно звикнути, що є ще людина з думкою якої я мушу рахуватися. І тобі, Максе теж слід про це пам'ятати.

Мира знову поцілувала Макса, як зачарувала, а  потім прошепотіла в губи:

– Я поїду і все буде добре.

Мирослава поїхала, а вже за два дні Максим забрав її до лікарні їхнього міста зі складним переломом ноги. Причому всі говорили, що  вона легко відбулася. При падіннях на таких схилах наслідки бувають набагато сумнішими. Правда ніхто не розумів, чому Миру туди понесло.

Наближався день весілля. Всі урочистості в ресторані прийшлося скасувати, так само як і  виїзду церемонію розпису біля лебедів у парку. Мира лежала в палаті й жартувала про те,  як добре, що  не купувала сукню, та не замовляла зачіску. А розпишуться вони обов'язково,  от лише вона  зможе станцювати перший весільний танок,  бо без нього  й весілля несправжнє.

Та Мирослава погано знала Макса. Виїзна церемонія розпису все ж відбулася, правда не біля озера, а в  палаті. В той день коли мало відбутися весілля, із самого ранку, до неї завітали перукар і дівчина із елітного салону з кількома сукнями на вибір. І вже за кілька годин наречена  у  розкішній сукні з чудовою зачіскою кидала букета молоденьким медсестрам, а всіх у відділені пригощали весільним тортом. А потім Мирославу чекала казкова шлюбна ніч. Причому в прямому значенні цього слова. Макс лежав поруч і пів ночі читав її улюблені казки. 

Пройшло п'ять років,  а  Мира  досі пам’ятала  у деталях ту  святкову церемонію й м'який голос чоловіка.  Вона зайшла до  кімнати Макса. На дивані лежав подарунок. Вона відкрила його без жодних емоцій – неймовірно вишукана і красива мереживна білизна чорного кольору і нішевий дорогий парфум. Потім підійшла до вікна і в задумі поглянула на двір: до останніх подій вона ні дня не шкодувала, що вийшла за Макса.

Повідомлення до Назара так і залишилося не відправленим.