21.

Ранок був сонячним, але повітря ще зберігало приємну прохолоду.   Місто вже остаточно прокинулося від сну: всі кудись поспішали у своїх дуже важливих справах.

Мирослава припаркувала автомобіль трохи далі від  будинку свекрухи та вирішила пройтися пішки. Спочатку йшла швидко, ніби впіймала темп міста, а потім зрозуміла, що поспішати вже немає куди. Мирослава вдихнула і сповільнила ходу. Було  відчуття, що час ніби зупинився, а її життя взяло паузу, щоб вона розв'язала важливе питання, яке постійно відкладала на потім. 

Мира бачила, як пробігають повз люди, їдуть автомобілі, а їй нікуди не потрібно поспішати, завтра, післязавтра, після відпустки. Занести речі свекрусі, чи потанцювати зі шваброю –  це така розвага, не варта навіть уваги, в порівнянні із тим шаленим ритмом, в якому вона жила останні роки. Мира зі здивуванням помічала нові магазинчики, кафе, клумби, лавки. Вона справді не жалкувала, за втраченою роботою. Єдине, що хотіла – зупинитися й зрозуміти куди вона прийшла та що тепер із цим «щастям» робити.

Мирослава відчувала, що їй бракує спокою, і найбільше саме внутрішнього. Їй постійно здавалося, що всередині в неї живе, якась невпевненість в собі, яка змушує діяти, оборонятися, шукає на що  обіпертися, але у всьому сумнівається. Недовіра та неспокій із давно вкритих мохом дитячих років.

Але саме ці вічні сумніви та недовіра, не давали їй сильно розчаровуватися в людях, адже вона була наперед готова  до їх зради та підступу. Тому завжди рвала дружбу й стосунки першою, лиш виникали підозри на біль.  Максу вдалося приспати непевність та недовіру, та не зовсім. Мира завжди відчувала, що їх стосунки занадто гарно почалися, щоб тривати довго.  Це був феєрверк емоцій, який перетворився у рутину, а потім у зраду.   Коли та чому такий романтичний, та непередбачуваний Макс перетворився на цілодобового мешканця офісу і гуляку?   Мирослава зупинилася та поглянула на себе у вітрину, ніби питала відповідь у себе:  як це трапилося та куди дівся вогонь їх стосунків? 

Непомітно для себе в роздумах Мирослава підійшла до   того  місце, де розбила скло автомобіля  Назара. Огледілася навколо й ніби тільки тепер помітила скільки навколо вікон, де причаїлися цікаві очі.  Стало чомусь  неприємно,  і  вона   швидко  шмигнула у  під'їзд.

У квартирі Мирослава швидко зібрала необхідні речі. У Родіонівні завжди все було на місці. Коли діставала літню сукню, то на верхній полиці побачила знайому велику коробку із-під зимового взуття. Сіла на підлогу, відкрила. І на очі набігли сльози.

Чотири роки тому.

Мирослава допомагала свекрусі розбирати речі. Маркович хворів давно, тому його відхід не став несподіванкою. Макс і Родіонівна трималися, хоч було і видно, як їм  важко. До останнього свекор тримався молодцем, жартував і забороняв сумувати рідним. Тепер Мира дивилася, як Родіонівна перебирає речі Марковича і відчувала її тихий смуток.

Мирослава  дістала картонну коробку із-під зимових черевиків: 

– А  це куди?

Свекруха сіла на диван, посміхнулася та легенько постукала долонею поруч:

– Сідай, я покажу тобі справжні скарби..

Посмішка Родіонівни була ніжною, а рухи обережними, коли вона відкривала коробку, ніби  там було щось дуже тендітне, крихке, яке від необережного руху може розсипатися.

Зверху лежала маленька в'язана шапочка і шкарпеточки, бирочка із пологового, шкільні табелі, грамоти, відзнаки, дитячий фотоальбом. Родіонівна простягнула фото, де Макс був із зеленим обличчям на першому дзвонику. Посміхнулася:

– Це він в кінці серпня, перед школою, відкрутив  страхувальні колеса на велосипеді. Уявляєш, сам вирішив, сам зробив. Перший раз в перший клас,  а він завіз до старшого сусідського хлопчака велосипеда, щоб той допоміг  їх зняти, бо ми не дозволяли.  З дитинства  впертий. Але молодець, навіть не писнув, коли заливали зеленкою обдерте обличчя. І через два дні пішов до школи, бо знав, як ми з татом цього чекали.

Потім Родіонівна дістала, якусь  поламану саморобну  іграшку, страшненькі шкільні малюнки, якогось жолудя обтиканого пір’ям.  Мирослава дивилася на ці «скарби» і їй було незручно та  трохи смішно.  Вона спитала:

– А  навіщо ви це  бережете? Це ж сміття.

Родіонівна не розгнівалася, а посміхнулася із материнським теплом:

– Це не сміття, а смішні, милі, хай і невдалі речі, які я бережу для себе, як теплий промінчик і доказ, того що дорослий чоловік, який тепер приїжджає до мене на вихідних, був колись маленьким хлопчиком, який боявся залишатися в кімнаті сам. Так вони недосконалі, але для мене цінність, бо  належать моєму недосконалому Максиму, який для мене найбільший скарб у світі і я люблю його справжнім з усіма помилками та  страхами й  ніколи не відвернуся від нього.

Мира гірко посміхнулася:

– Поталанило Максу.

Родіонівна уважно поглянула на неї і її обличчя осяяла лагідна посмішка:

– У тебе є  дитячі фото?

– Ні. – голос Мири  звучав глухо. Їй не хотілося говорити на цю тему. 

Олена Родіонівна поглянула на старий брилок на сумці Мири  та посміхнулася:

– Він у тебе давно?

– Так, багато років.

– Подаруєш мені?