19.

Якщо день був невдалим для Мирослави, то вечір обіцяв стати  паскудним.  Якраз  закінчилося весілля й вона зі сестрою та іншими дівчатами  вже  прибирала зал. Тим часом на терасі вперто продовжували святкувати троє молодих і дуже горластих хлопців. Коли Мира з Ірою почала збирати посуд зі столика навпроти, вони замовкли. Один із молодиків, прищавий блондин,  підморгнув друзям і   демонстративно кинув виделку на підлогу, а потім із неприхованим глумом сказав:

– Щось ви погано прибираєте, «попелюшки»,  працювати треба, працювати, або дупою гарно виляти, щоб гроші відробляти. – і гидко зареготів.

Його друг брюнет, підхопив гру і почав  жбурляти в  жінок серветки, як сніжки. Третій –  розманіжений красунчик, регочучи, скинув  під ноги Мирославі склянку.

– Ой, розбилася, — протягнув він фальшиво солодко, – Підбери, сонечко, ти ж для цього тут.

Мирослава зрозуміла, що для повного щастя останніх днів їй не вистачає лише бійки із п’яними неадекватами. Видихнула, кивнула йти Ірі за собою, поставила посуд на візок і  повезла на кухню. Коли дівчата повернулися, то компанії вже не було. Мирослава втомлено подумала, що вчасно їх забрали чорти. Потім вирішила поглянути скільки годин, але мобільний залишився в машині, тому вона сказала сестрі:

– Іро, я піду візьму телефон у машині. – тоді розвернулася та  пішла до виходу.

– Я із тобою. А то може ті придурки лазять по дворі. Мені буде спокійніше, що ти не сама. – побігла за нею сестра. 

На паркуванні Мирослава подумала, що все-таки Ірці потрібно  «вангувати» за гроші: там вже стояли їх «добрі знайомі». Красунчик викликав таксі, а двоє пританцьовували під музику телефону.

Мирослава підійшла до свого авто.

– О! Знайомі оченятка, –  вигукнув один. –  А нічого така тачка в прибиральниці! Слухай, ти її що, в кредит взяла? Чи ексклюзивно заробила? – хамство і  зневага, аж перли від його п’яних  слів.

– Подарунок за додаткову роботу після змін.  — зареготав інший. –  За дуже великі старання.

Мирослава навіть не зупинилася. Підійшла до машини, взяла телефон і пішла з Ірою назад до зали.

Та горластих понесло за ними:

– А твоя   подружка нічого так. Люблю рудих. – зареготав брюнет.

Прищавий підхопив:

– Чуєш, мала, поїхали з нами, побачиш, як справжні мужики веселяться. –   і  ляснув Іру під зад. 

В ту мить у дверях з'явився Андрій, побачив перелякане обличчя Іри, побілів від гніву та рвонув вперед:

– Гади, руки…

Доказати не встиг. Мирослава різко обернулася. Вхопила із возика в коридорі тарілку із залишками, якогось весільного салату і вліпила по голові прищавому. Він поточився, перечепився об відро із брудною водою і простягнувся на підлозі в калюжі.

Тиша стояла рівно одну секунду. Потім Андрій розгублено видихнув:

– Непогана техніка.

А Мирослава спокійно витерла руки об себе і відповіла:

– Це у мене ще настрою немає.

У цей момент забігла  охорона. Прищавого, який ще намагався брикатися, швидко підняли  та повели до виходу,  а його двоє ошелешених друзяк мовчки  пішли слідом. 

Андрій потер скроню й видихнув:

– Ну й вечір сьогодні. 

Потім чоловік ніжно торкнувся худенького плеча Іри.

– Все нормально? 

Вона якось розгублено глянула на Андрія і видихнула:

– Так.

Мирослава вражено  дивилася й  не пізнавала свою сестру ляпалку.

– Тоді збирайтеся додому. – сказав Андрій і ніби нехотя забрав руку із плеча Іри.

– Що це з тобою? – спитала у підсобці сестру Мира.

Та тільки похитала головою і нічого не відповіла.

Коли дівчата вийшли надвір їх чекав Андрій.

– Проведу вас до автомобіля, а то усіляке може бути.

А там справді  всіх чекав  сюрприз:  лобове скло автомобіля Мирослави  було залляте білою фарбою.

– Та ну… Чорт забирай, що за тиждень! Ірусік, дзвони у свій Космос:  вони там, що взагалі придуріли? – якось приречено  вигукнула   Мира.

Вона  вже не розуміла, чим і кого так  прогнівила, що заслужила такий «вдалий» тиждень.

Андрій нахилився, провів пальцем по плямі й зітхнув:

– Мабуть, ті гівнюки знайшли фарбу, яку біля альтанки залишили наші працівники. Головне без паніки.  Це не кінець світу. Тут є   цілодобовий автосервіс. Вранці машина буде, як із автосалону. Буває, ще гірше.

Мирослава іронічно скривилася:

– Ага, справжній бумеранг в лоб. 

– Щось і справді вечір не дуже – зовсім тихенько сказала Іринка.

– Нічого, – глянув на неї Андрій, та посміхнувся підбадьорливою посмішкою. –  Переживемо. Я підвезу вас додому.

– Та ми викличемо таксі, – махнула рукою Мирослава.

– Не сперечайся, — усміхнувся  чоловік. — Після таких пригод я вас точно не відпущу самих.