16.

Коли буря стихла Макс вийшов із ванної, акуратно обминув черепки  посуду і пішов на кухню. Знайшов дві  чашки-сирітки, що дивом уціліли та зробив чай. Обережно пересунув Мирі одну через кордон відмічений білою лінією.   Пили мовчки. Макс дивився вже на спокійну Мирославу із трохи розтріпаним волоссям та розгарячілим рум’янцем і боявся… себе. Жодна жінка ніколи не викликала в ньому таких суперечливих бажань. За всіма правилами він повинен був обминати цю навіжену десятою дорогою, а його тягло до неї із неймовірною силою. Макс дивився і розумів, що найбільшим його бажанням зараз  є покласти голову на коліна Мирославі та  відчути тепло її долоні у себе на волоссі.  Він навіть уявити не міг, що справді невинний флірт може стати крахом кар'єри й особистого життя.

Макс зітхнув.

– Я тебе не зраджував.

Мира мовчала. Макс додав:

– Жодного разу.

Жінка встала і пішла до себе. Максим почувався в сотні раз гірше, ніж на тій злощасній нараді.

За годину  по відеозв’язку зателефонувала Родіонівна. Вона була слабкою, але посміхалася:

– Як там Мафін?

Макс вдавав щастя і випромінював, як йому здавалося, радість:

– Все добре, –  а сам думав, як показати песика, щоб не захопити скалки  посуду, які були розкидані по всій кухні та коридорі.

В цей момент з'явилася Мира з товстуном Родіонівни  на руках:

– Усе гаразд, поїв, звикає до квартири. Із Сенею поки що бійок не влаштовував.

– Дітки, а ви точно на нього не кричали?

– Ні, мамо, як ти могла таке подумати? – впевнено відповів Макс.

– Та ви що, Олено Родіонівно?  – Мира притисла французького бульдожку до себе. – Він у нас, як сир  у маслі.

– Дивіться, дітки, він не переносить криків. Йому потрібна тиша й спокій. Як вам важко, я можу залишити його в сусідки. –  голос жінки став сумним.

– Та ти що, мамо! У нас все тихо-мирно.

– Не потрібно, Родіонівно. Справді.

Свекруха задоволено кивнула Мирі головою, а тоді спитала:

 – А у вас як справи. Ви вже поговорили? 

Мирослава сіла поруч Макса, навіть обійняла, його за талію рукою. Той від несподіванки, ледве не смикнувся.

– Так.  Говоримо, шукаємо спільне, намагаємося порозумітися  і викинути  із життя усілякий непотріб. Правда Максику?

Макс зрозумів, що його справи повний  «швах», але  намагався говорити  впевнено і бадьоро, хоч і відчував себе жертвою домашнього аб’юзу:

– Ми сама відданість  і стриманість, мамо.

Далі  скористався моментом: теж обійняв Миру і навіть хотів поцілувати, але смачно цмокнув Мафіна, якого жінка із невинним обличчям встигла втиснути між ними.

Родіонівна ледь повела бровою і вдала, що не помітила маневру Мирослави та  знову посміхнулася:

– Я така рада за вас,  дітки. До речі, я  завтра їду на днів десять  до санаторію, тому не зможу телефонувати до вас часто. 

Макс навіть забув про посуд і прикрість із Мафіном:

– Який санаторій, мамо?  Тебе вчора забрали в лікарню в  критичному  стані!

– Через це і їду, мені потрібно чим швидше відновитися.

– Тоді, я тебе відвезу. – трохи розгублено  сказав Макс.

– Ні, дякую, я поїду зі своїм особистим лікарем. Але  на жаль,  не зможу телефонувати в якусь  конкретну годину, щоб переконатися, що Мафін не сумує. Тому вже не гнівайтеся, на мене хвору жінку, коли буду турбувати вас несподівано.  Сподіваюся, для вас це не проблема?

Макс  непомітно кинув погляд на черепки посуду, якими рясно була вкрита підлога і трохи приречено видихнув:

– Та ні… Ма, а ти точно впевнена, що санаторій те, що тобі потрібно?

– Так мені порадив мій лікар. Не переживай, він буде постійно зі мною.  Я в надійних руках.

Поки Макс обмірковував цю трохи дивну ситуацію, Мира поцікавилася:

– Можливо, ви хочете, щоб я принесла вам якісь речі?

– Я надішлю тобі список. Привезеш вранці. Можеш не поспішати, я поїду після обіду. Все цілую дітки, а то ці розмови так виснажують.  – і Родіонівна обдарувала  всіх на прощання теплою посмішкою.

Макс вимкнув телефон і повільно забрав руку від Мири.  Та навіть не глянула на чоловіка й мовчки пішла із Мафіном до себе.

Макс розумів, що причин для переживань із кожним днем все більшає.   Йому абсолютно не подобалася ситуація із санаторієм, але особистий лікар Родіонівни –  хороший спеціаліст і йому краще знати.

А ще Максиму не подобався гармидер навколо. Він встав, ненароком наступив на черепок від чашки босою ногою, скривився. Сів і  уважно роздивився стопу.  На щастя обійшлося без порізів.  Зітхнув та  взяв до рук віника.

За годину, коли у квартирі  вже був повний порядок, із кімнати вийшла Мирослава. Макс окинув її збентеженим поглядом:  довге волосся зібране у високий хвіст, виразний  макіяж, який неймовірно їй личив,  зухвалий погляд відьомських очей. Але найбільше чоловіка схвилювала коротенька  чорна сукня, яка  підкреслювала звабливу фігуру Мири  та максимально критично  відкривала стрункі ноги. Нічого собі. Макс сковтнув  і  хрипло спитав: