15.

Макс сидів на кухні, дивився на білу лінію накреслену крейдою на столі і намагався зрозуміти свої емоції. Новина про стан матері, стала для нього справді потрясінням і він тільки тепер по-справжньому усвідомив, що може втратити її, так само як батька.  Разом із подіями попередніх днів, це стало важким тягарем для нього. Коли Мира приїхала до лікарні, він сподівався хоч на крихту співчуття, а ще в глибині душі була надія, що вона визнає, що неправа і попросить пробачення за ту ганьбу, яку влаштувала йому. Макс, навіть був готовий вислухати і... пробачити. Але вже один вигляд незадоволеного обличчя, з яким зустріла його Мира на вході у лікарню, перекреслив усі сподівання чоловіка. Відьма навіть не думала перепрошувати чи шкодувати за той жах, який пережив Макс. Якби не стан матері, ноги б його не було тут. А так сиди і дивись, як ця ненормальна ходить по квартирі і ділить крейдою територію. Макс зітхнув і не розумів, чому йому так ниє на серці, через цю крейду.

Мирослава зайшла на кухню:

– Погодуєш Мафіна,  він під твоїм наглядом. Спальня моя, кухня, вітальня порівну, а  дит... Друга кімната твоя. Перетягни туди свої речі із коридору.

Мирослава намагалася не дивитися на незадоволену фізіономію Максима. Прикрість гасила роздратуванням. У коханки, мабуть, так не кривився. Мирослава пройшла повз кімнату, яку відвела для Макса. Колись, до того як вони почали будувати заміський будинок, це мала бути дитяча.  Тепер Мира думала – добре, що не судилося. Як би важко було зараз  малюку, через гризню батьків. Та чомусь, коли стояла біля порожньої кімнати, на серці теж було порожньо.

Максим зітхнув, пішов переносити до своєї нової кімнати коробки із речами. Коли притяг останню, найбільшу і поставив її біля стіни, то з картону на нього дивилася карикатурна потворна пика  із підписом «Мій колишній». Це було занадто. Скільки вже можна так знущатися над ним  і за що?  Макса накрив гнів. Він рвонув у кімнату до Мирослави:

– Що я тобі зробив такого поганого? Чого ти п’єш із мене кров, відьмо!

У Мирослави не смикнувся жоден м’яз на обличчі, хоч вона  давно не бачила Макса таким розлюченим.

– Зрадив. Цього мало? – крижаним тоном  відповіла  вона.

– Та не зраджував я тебе. У мене нічого не було серйозного  із цією дівчиною.

– Нічого? А фото? – в очах Мирослави теж почав підіймався гнів.

Макса вже тіпало:

– Вона новенька. Пропрацювала кілька тижнів у фінансовому відділі Гонти. У неї були проблеми зі  звітами. Такі, що дівчина навіть хотіла звільнятися. А їй не можна, бо в неї опіка над малолітнім братом. Я її підтримав…

– За що? – у голосі Мирослави був відвертий глум.

Макс ще більше почервонів і був вже на останній межі, але продовжив:

– Ми просто гуляли, розмовляли. Було холодно й у неї замерзли руки. Вона гріла їх у мене в кишенях.  Потім посиділи в кафе і я  провів її додому. Легкий дружній флірт з мого боку, щоб підтримати і все. І я не знаю, що вона собі там нафантазувала, але наступного вечора попросила забрати із корпоративу фінансового відділу. Коли  приїхав –  сіла на руки, поцілувала. Я встав, щоб припинити це, але помітив, що їй недобре та повів до туалету. Вона сказала, що хоче розповісти, щось важливе і ми зайшли в якийсь кабінет по дорозі. Там вона знову почала цілувати мене, я спочатку розгубився, потім отямився, невдало відсторонився, втратив рівновагу та навернувся. Коли підвівся, завів її до туалету й залишив там на дівчат. У нас нічого не було. Хтось спеціально змонтував ті знімки й відео так, щоб скомпрометувати мене перед вищим керівництвом  на нараді.

– Ах ти бідний, нещасний. Може орден видати тобі за мужність? Як ти героїчно  відбивався і зберіг свою честь! Гад. Ти думаєш я тобі повірю?

– Та не зраджував я тебе за ці роки жодного разу. Як би хотів, то міг би з десяток разів, але я кохаю тебе. Не було в мене із Юлею нічого крім кількох поцілунків на  вечірці і біля її будинку…

– Де?!!! Ти ще  і біля будинку з нею цілувався?!!!

Гнів Макса, як рукою зняло. Він дивився у величезні чорнющі очі Мири та розумів, що йому хана.

– Миро, сонечко, заспокойся, то був невинний поцілунок в…  щічку… у дві щічки. На прощання, щоб втішити...

Макс говорив, а сам повільно відступав до дверей… Якимось дивом йому вдалося ухилитися від тарілки, яка полетіла вслід.

Наступні пів години він сидів у ванній й слухав, як у двері билися тарілки та чашки й не міг зрозуміти, який чорт тягнув його за язика.