14.

Вранці Мирославу розбудив Сеня, який вибрався із клітки і чистив пір'я на узголів’ї ліжка. Вона потягнулася, глянула на папугу і жартома насварила:

– І чого тобі не спиться? Бандит.

Той щось защебетав і коли Мира пішла на кухню пити каву, вмостився їй на плече, почав перебирати лапками, легенько смикати за волосся. Вона погладила його по спинці. Сеня весело цвірінькнув і притулився до щоки. Мирослава зітхнула і зрозуміла, що не хоче віддавати папужку  не тільки, щоб насолити Максиму, а щоб не повертатися в порожню квартиру, де її ніхто не чекає.

Мира взяла телефон, увімкнула і побачила велику кількість пропущених дзвінків від колишнього. Вона відкрила останнє повідомлення: «Маму вночі забрали в лікарню» і адреса. Спробувала зателефонувати, але марно. Вже за пів години Мирослава була в дорозі. Біля лікарні вона знову набрала Макса. На цей раз він відповів.

– Що із Родіонівною? –  без будь-яких привітань спитала Мира.

Голос Макса звучав глухо і втомлено:

– Вночі прихопило серце. Зараз вона в палаті. З нею її постійний лікар і дуже просила, щоб ти приїхала.

– Я вже тут. Куди йти?

– Зачекай біля входу. Я зараз вийду.

Мирослава стояла, дивилася на небо, дерева, людей, та куди завгодно, аби тільки вгамувати суперечливі почуття, які її огортали. З одного боку, вона бачити не могла Макса і якби не ситуація із свекрухою, то найближчим часом, точно не шукала б зустрічі з ним. Щоб не прибити ненароком. А з другого – не розуміла, чому її трохи підтрушує і в горлі ніби застряг клубок. Видихнула, мабуть, дається взнаки хвилювання за Родіонівну.

На порозі з'явився Максим  й махнув рукою.  Мирослава підійшла.  Чоловік  кивнув головою, розвернувся й пішов уперед. І це все? Мирославу накрила хвиля обурення. А де прохання пробачити, спроби пояснити? Хоча би банальне: «Привіт, я скучив»?  Іде попереду, а вона мусить милуватися його... спиною. Мира  видихнула. Свинота. Хай іде до болота.

– Як мати? –  спитала сухо.

– Мене до неї не пустили.  Але сказали, що стан стабільний і вже за годину можна буде відвідати. Зараз із нею лікар. Передав мені, що мама, як отямилася, відразу попросила покликати тебе.

Макс говорив, а Мирослава дивилася на його спину і відчувала як її накриває роздратування:

– А  ти бачу, так і не отямився.

Макс різко зупинився і розвернувся до неї:

– Ти про що?

– Як там твоя коханка?

– У мене нікого немає. – в голосі й очах Макса був гнів.

– А ти весь час жив у готелі? – з сарказмом зауважила Мира.

– В батьківській квартирі Ореста.

– А що мавпа не прийняла чи тобі подобається запалювати з нею тільки на роботі?

– Я відразу поїхав до Ореста  після незабутньої наради,  яку ти мені влаштувала. А ще – звільнився. Тішся.

– А  чому  він мені про це не сказав, коли я була в Люди?

– Може переживав, щоб ти не рознесла квартиру?

– Я не вірю, що в тебе нічого не було із тією дівкою, розпусна ти свиня. Приїдеш забереш решту речей, щоб теж не вилетіли із вікна. – із притиском сказала Мира.

–  Я і сам не хочу більше  жити із такою відьмою, як ти.

Макс, ще щось хотів сказати, але озвався телефон.

– Так, ми зараз будемо. – відповів чоловік.

Потім поглянув на Миру:

– Мама кличе до себе. Якби не вона, я б і близько до тебе не підійшов.

Мирослава кинула зневажливо:

– Якби не Родіонівна, я навіть не глянула б  у твій бік.

Макс сердито розвернувся і пішов по коридору. Його кроки лунали занадто гучно для такого місця. Мирослава дивилася на його напружену спину і не розуміла чому не відчуває радості. Гнів, огида і... чомусь на очі навернулися сльози. Вона із великими зусиллями загнала їх назад у закапелки зраненого серця.

Родіонівна була ще слабкою, над нею турботливо схилився лікар поважного віку. Коли зайшли Мира та Макс,  він привітався й сказав:

– У вас кілька хвилин. –  потім звернувся до Олени Родіонівни, – І не сперечайтеся, вам категорично протипоказано хвилюватися.

Тоді сів поруч на стільчик.  Жінка  поглянула на Макса та Миру із сумною посмішкою:

– Яка я рада Мирочко, що ти прийшла. Мене так прихопило. Немає сил. Мабуть, час мені вже прощатися…

Мирослава ніколи не бачила Олену Родіонівну  такою слабкою:

– Ну, що ви надумали... мамо. – взяла свекруху за руку, а по щоках побігли сльози.

Макс обійняв матір і припав губами до сивого волосся.

– Не говори так, мамуню.

Але Родіонівна  похитала головою і сказала зовсім тихо:

– Не перебивайте мене, послухайте, що попрошу…

Мира і Макс замовкли і уважно поглянули на жінку.

– Мирочко, Мафін і моя квартира  залишаться Максу.  Не претендуй на них, бо тобі він віддає вашу  спільну і Сеню.