11.

Наступного вечора Мирославу чекав сюрприз. Коли вона готувалася їхати на «відробіток» на порозі її квартири з’явилася  сестра.

– Це  зовсім не обов'язково. Я цілком впораюся сама. – Мирослава намагалася не посміхатися, але рішучий вигляд маленької та руденької  Ірини її смішив.

– Навіть не думай мене відмовляти –  я їду з тобою. Тебе абсолютно не можна залишати без нагляду в такому стані.  Обов’язково знову втнеш, якусь дурницю.  Ти останніми днями явно не в позитивному ресурсі…

– Все все, здаюся. Тільки давай без твоїх ресурсів. –  Мирослава, примирливо підняла догори руки.

Дорога з обласного центру вела через передмістя, а потім  у ліс. Обабіч асфальту  тягнулися високі сосни, їхні стовбури золотилися в останніх променях сонця. Мирослава опустила скло і вітер  куйовдив  її довге волосся, а салон машини  наповнився свіжим запахом хвої.

– Як я скучила за лісом, озером, морем, горами  –  за будь-якою природою і відпочинком. – трохи сумно сказала Мирослава.

Ірина задумливо  посміхнулася:

– А пам’ятаєш, як казала наша бабуся?  Всієї роботи не переробиш, а всіх грошей не заробиш.

Мирослава сумно  зітхнула:

– Але Макс вирішив довести, що це не так. Найсмішніше, що я дивилася на нього і відчувала провину, за будь-який вихідний. Тому намагалася не відставати. В результаті наші дні перетворилися на  суцільний потік вранішньої кави та вечірнього перегляду новин, а між ними  миготів  монітор офісного ноутбука.

– Ну, ви  й заробили нормально. Квартиру без кредиту купили, дім майже добудували…

– А в результаті де ми? Він у коханки, а я їду відробляти побите скло. А нас разом немає. Щось ми прогледіли  найголовніше.  Якби знати що і де.

Десь збоку блиснула річка  тиха, повільна, з гладкою поверхнею, що віддзеркалювала небо. Ліс був схожий на доброго друга, що розкривав свої привітні обійми. Все дихало спокоєм, якого так не вистачало Мирославі.

Коли дівчата  вийшли із машини,  все навколо м’якою ковдрою вже огортали сутінки.  Повітря було прохолодним, вологим  із нотками мулу  та хвої. Річка плескалася за кілька десятків метрів від готелю, позаду якого височіли сосни. Біля  дерев'яного пірса, були  човни для прогулянок.  "Лісовий прихисток"  серед цього умиротворення цілком виправдовував свою назву. Це був комплекс відпочинку, для людей трохи вище середнього достатку, які полюбляли проводити свій вільний час на природі.  Головна будівля –    двоповерховий готель з дерев'яним фасадом теплого горіхового кольору.  Він мав великі  панорамні  вікна з видом на річку.  Навколо простяглася чимала доглянута територія з  газонами,  клумбами. Були  альтанки з мангалами для пікніків. Мирослава помітила великий банкетний зал з терасою над водою.

На дальньому кінці території  було маленьке озерце з мостиком і декоративним водограєм. Там прогулювалося кілька пар. Хтось фотографувався біля арки, обвитої гірляндами,  маленька дівчинка у світлій  сукні годувала качок.

А ще далі, у напрямку до лісу, виднілися кілька окремих дерев’яних котеджів   для тих, хто прагнув  тиші та  усамітнення.

Ірина озирнулася довкола і сказала:

– Виглядає, навіть краще, ніж я уявляла. Цілком цивілізовано і безпечно.

Мирослава хитро підморгнула:

– Ага, і  ніяких несанкціонованих танців та масажів.

Іра не витерпіла і засміялася:

– Ну, ще є варіант Ореста...

– Та ну його, не псуй  настрій, мені  сьогодні ще до людей  посміхатися. –  Мира обійняла сестру за плечі та доволі радісно  продовжила, –  Ну, що йдемо шукати нашу рецепцію? 

А потім  не витерпіла й гукнула:

– Найкращі адміністратори вперед…

В цей момент до дівчат підійшов чоловік. Трохи  за 30, середньої статури, із темним волоссям, блакитними очима, одягнений у світлу сорочку із короткими рукавами та чорні штани.   На бейджику  було написано: «Андрій Миколайович. Генеральний менеджер».

Чоловік простягнув руку:

— Добрий вечір. Ви, напевно, Мирослава? Я Андрій Миколайович, керівник комплексу. Назар Петрович попередив мене про вас.

Мирослава, яка абсолютно не зніяковіла через свій заклик,  потисла  руку і  посміхнулася чарівною, але професійною посмішкою офісного працівника: 

– У вас тут дуже гарне і затишне місце. І досить легко добиратися. Я, чесно кажучи,  не очікувала такого комфорту. Фірма, на якій я працюю, розробляла цей проєкт і займалася будівництвом. Тому я відчуваю, певною мірою горду причетність.

Мирослава знала, наскільки важливо відразу при знайомстві справити враження. Можливо їй знайдеться, навіть  якийсь бейджик із написом «менеджер».  В думках вона вже радісно потирала руки.

Мира по-діловому вказала на Ірину:

– Я із сестрою. Сподіваюся, що це не проблема? Дозвольте представити…

Андрій Миколайович не дав Мирославі закінчити.  Він перевів погляд на Іру і в його очах  на мить з’явилося здивування. А потім із перебільшеною люб’язністю  чоловік сказав:

– Звичайно не проблеми. У нас початок сезону  й величезна кількість замовлень.  Персоналу не вистачає, тому прибиральниці  нам не завадять. Звичайно, якщо  зірки дозволять пані Ірині спуститися із її висот та  взяти до рук швабру.