10.

Мирослава готувалася до сну. Сіла на ліжко, почала повільно  розтирати крем на руках.  У неї було відчуття, що чогось не вистачає. Простора квартира із сучасним ремонтом, дихала пусткою. Здавалося скажи слово й  піде луна і це не було пов’язано із довкружжям.  Просто  у повітрі застигла, якась особлива тиша, пронизана самотністю. Навколо бриніла  порожнеча, яка народжувалася зсередини, повільно розросталася, заповнювала кімнату.  Здавалося, вона дихала разом із Мирою – повільно, розмірено.  Порожнеча  існувала при світлі та  в темряві,  серед міського шуму за вікном. Вона здавалася живою, ніби хтось сидів у протилежному кутку кімнати  та пильно спостерігав. Квартира віддзеркалювала, те що було  в Мирі: в серці там де, раніше жив Макс, тепер  оселилася  пустка.

Із задуми Мирославу вивів різкий, нетерплячий звук. Вона підвела голову й побачила Сеню: яскравого, живого, абсолютно недоречного у цій  самотній тиші. Папужка сидів на трохи прочинених дверях шафи. Він схилив голову набік,  дивився  на Мирославу  допитливо та  щось щебетав на своїй пташиній.  У цій крихітній істоті було стільки впевненості в праві на життя та шум, що Мира посміхнулася. Наче задоволений собою, Сеня цвірінькнув  і полетів у коридор, залишаючи за собою рух та звук. Квартира перестала здаватися порожньою.

Ще посміхаючись Мирослава  встала,  щоб прикрити двері шафи. Краєм ока вловила  яскраву пляму на фоні стриманого ділового одягу.  Це була червона сукня, мов спалах почуттів – смілива, та безкомпромісна. Колір гарячий і насичений, що притягував погляд та змушував затримувати подих. М’яка тканина, стриманий виріз, підкреслена талія,  розріз, який відкривав ногу лише в русі, наче випадкову таємницю. Ця сукня обіцяла, але не нічого не пояснювала. Спалах  пристрасті, який  неможливо ігнорувати.

Мирослава сумно посміхнулася. Дістала та  сіла із нею на ліжко. Це була сукня для першого весільного танцю з Максом.  Вона  шила її спеціально на замовлення, але  так і не одягла. Білу, після церемонії, віддала Ірині,  а червона залишилася самотньо висіти у шафі.

П’ять років тому.

– Ну чесно, куди ти мене везеш, Максе? Це викрадення? – в голосі Мири бринів сміх.

– Не підглядай. Це сюрприз.

Мирославі було дивно та страшенно цікаво із зав'язаними очима. Вона не могла всидіти на місці, постійно вовтузилася, навіть намагалася підняти голову повище, щоб через щілинку вгледіти куди везе її Макс. Але марно.

За трохи часу  автомобіль зупинився на тихій  вулиці. Максим відчинив двері машини, допоміг Мирі вийти й несподівано взяв на руки та прошепотів на вухо:

– Так швидше доберемося.

Мирослава відчула гаряче дихання на шиї. Було приємно і лоскотно. Вона  засміялася, а  Макс сопів і щоб не зіпсувати сюрприз, вперто ніс її вгору  сходами на третій поверх.  Божевільний. Потім поставив на землю, кудись завів і посадив на стілець. Коли зняв пов'язку,  Мира трохи покліпала очима та   зрозуміла, що вона у танцювальному залі. Зазвучала музика. Пара, яка застигла посеред зали почала свій танець. Танго.

Глибокий, хвилюючий ритм,  лунав мов  втіленням пристрасті та протистояння. Хто кого. У кожному русі партнера жила сила і  контроль, а у  кожному русі жінки  повставала влада і вогонь. Партнер  ніби окреслював   простір навколо своєї королеви, а вона впевнено переступала межі. Кожен крок чоловіка звучав  точно  і  впевнено, а поворот  був різкий, сповнений напруги. У спокусливому погляді жінки причаїлася   обіцянка підкоритися, яку вона ніколи не виконає. Дотик став, як шепіт чогось особистого. Різкі паузи відлунювали, мов удари серця, ковзання кроку  було продовженням подиху. Мира відчувала, як кожен нахил, вигин, поворот пари зриває  у повітрі  неймовірно гарячу та гостру  хвилю  від  якої хочеться примружити очі. Щирість і віддача. Танго не пробачає фальші, як і справжнє кохання.

Вогонь танго вирував у повітрі  та з кожним кроком Мирослава розуміла, що бачить не просто рухи, а історію про  бажання і  виклик. Про двох, які дивляться одне одному в самісіньке серце й не відводять погляд. І це було так красиво, що всередині все стискалось від захвату. Макс стояв тихо позаду, але  Мирі здавалося, що це вони зійшлися в пристрасному протистоянні посеред зали.

Коли пролунали останні акорди пара зупинилася, Макс опустився на коліно і простягнув Мирославі обручку:

– Я хочу , щоб цей танець став  нашим весільним. Починаємо тренування сьогодні.  У нас мало часу – я хочу чим швидше одружитися із тобою.

Мира вражено завмерла і спромоглася лише на розгублене:

– Ми з тобою знайомі лише місяць!

Макс  із награним жахом глянув на неї:

– О боже, вже цілий місяць, а ти досі не моя дружина!

Далі швидко надів Мирославі обручку на палець  і потягнув до центру зали.

– Так,  скоріше  нас вчіть, поки ця жінка не отямилася та не втекла.

Тренер засміявся, а Мира зрозуміла, що їй дістався найбожевільніший і найромантичніший чоловік у світі.

Мирослава в задумі  провела руками по сукні. Розправила складки – вони  холодним вогнем шовку прослизнули поміж  пальців,  опалюючи душу. А потім  щось всередині  різнуло  так гостро, що вона завмерла. Це відчуття прийшло із самої глибини, де здавалося було порожньо. Але дарма –   в цій серцевині,  ще жеврів  вогонь танго і   жила та жінка, яка  сміялася, коли її несли сходами на руках.  Мирослава  усвідомила, яка прірва пролягла між тим  днем  і карикатурною пикою на коробці із написом  «Мій колишній».   Вона тихо повісила сукню назад до шафи. Лягла до ліжка. Воно було занадто велике і порожнє. На душі було гидко. Мирославу накривало відчуття, що не тільки Макс, а й вона зрадила, щось важливе і справжнє в собі, а сукня  була докором і свідком.