9.

Мирослава повернулася до своєї квартири виснаженою. Події останніх днів її доконали. Вона забігла до сусідки, забрала Сеню і  зрозуміла, що не хоче ні кого бачити та чути. Тому увімкнула телефон на беззвучний режим, випустила папугу із клітки  та деякий час спостерігала, як він радісно кружляє по квартирі. Потім приготувала ароматну ванну і зручніше вмостилася в ній. Тепла вода розслабляла, ароматні масла заспокоювали. Не хотілося ні про що думати. Навіть не було сил хвилюватися через пригоду із автомобілем. Їй не звикати, бувало і  гірше. Мира посміхнулася та згадала знайомство із Максом. Потім спохмуріла –   свиня, так споганив усе. Жінка видихнула,   викинула з голови негаразди останніх днів, розслабилася і за кілька хвилин навіть почала засинати.

Дзвінок у двері різко витягнув Миру із стану невагомості. Вона   прокинулася,  насторожилася й ще трохи почекала в надії, що непроханих гість сам здогадається піти к бісовій матері. Але дзвінок продовжував  наполегливо грати їй на нервах. Мирослава  вилізла з ванни, накинула банний халат та пішла дивитися, хто їй не дає спокою. Родіонівна. Мира зітхнула, вона справді щиро  не розуміла, що хорошого в несподіваних візитах. Відкрила двері.

– Моя ти люба, яка я рада, що ти вдома. Вирішила завітати і провідати вас із Максом.  – голос свекрухи  звучав бадьоро.

Це була кругленька, кароока жіночка 60 років, з фарбованим русявим волоссям. Дуже мила і приваблива на свій вік.  Вона випромінювала рівновагу та  доброзичливість. Такий собі врівноважений позитивчик. Мира зітхнула: точно, мабуть,  всиновила свого прибабаханого Макса.

Родіонівна трохи засмучено глянула на невістку:

– Чому ти не відповідала на дзвінки?  Я телефонувала. Як би знала, що ти приймаєш ванну, то прийшла б пізніше. У нас дівчаток,  ванна –  це святе. – засміялася, як зовсім юна дівчина та пішла із пакетами на кухню.

Мирослава просто мовчала і насолоджувалася тим затишком, який із собою завжди приносила свекруха. Поки вона одягалася, то Родіонівна вже гриміла на кухні каструльками, тарілками, розпаковуючи принесене.

Сеня щебетав, супчик був смачним, а картопляні пиріжки ще теплими. Мирослава  смакувала, її огортав спокій, але  час від часу накочувалися  докори сумління, що Олена Родіонівна зі своїм серцем мусить переживати через  них із Максом. Потім зітхнула, а чого власне через «них»? Це все Макс-паразит.

Родіонівна пильно поглянула на Миру:

– Ти якась занадто мовчазна. Ви точно помирилися із Максом і де він? Казав, що вдома.

Мирослава невесело посміхнулася:

– Мабуть, його дім тепер в іншому місці.

Родіонівна здивовано поглянула на невістку:

– Не зрозуміла.

Мира якби і хотіла збрехати, та не вміла.

– Ми не помирилися і швидше за все Макс живе у своєї коханки.

Свекруха підняла брови в здивуванні:

– Мені казав, що ви вже порозумілися і він тут вдома.

Мирослава знизала плечима:

– Як бачите…

Родіонівна сіла навпроти невістки  і налила собі чаю. Мира вже приготувалася, що свекруха почне переконувати помиритися із Максом і була готова навіть потерпіти, та не вгадала.

– Життя дивна річ –  голос у Родіонівни був спокійним, ніби ці всі драми ніяк не стосувалися сім’ї її сина. – Чим більше живу тим менше хочеться когось повчати. Не буду переконувати тебе, що Макс невинний –  я  цього не знаю. Просто вірю, що це так,  але він мій син і мені це легко робити. Та й  не приховував би він,  якби в нього хтось був. Така натура. Але вірити чи прощати – це особиста справа.  Ми всі різні. Хтось може прийняти після багатьох років зрад та прожити далі спокійно до глибокої старості, а когось маленька пригода буде пекти вогнем і тоді навіщо мучити одне одного. Але, щоб зрозуміти, чи зможете ви бути далі разом  – треба хоча б  спокійно поговорити. Я вірю що пригода із Максом –  непорозуміння і бачу, як він тебе кохає. Йому дуже болить, але він не все мені розповідає.  Поговоріть, можливо це змінить твоє рішення.  

– Він осоромив мене на всю фірму. Неправильно із цим миритися.

– Для кого неправильно? Не для когось ви  повинні жити і  не по шаблонах інших, а  для себе.  Нехай іншим буде здаватися, що це неправильно, не так –  але це ваше життя. І вам його жити. Нехай «не так» для інших, але «так» для вас.

Мирослава зітхнула.

– Вже пізно.

– В тебе хтось є? –  в голосі Родіонівни не було осуду, просто запитання.

Мирослава щиро здивувалася:

– Чому Ви так вирішили? Я не настільки швидка, щоб за кілька днів знайти  заміну моєму Максу. Просто немає більше  кохання. Залишився  один біль. Ми вже не хочемо навіть бачити одне одного. Яке вже тут  примирення.

Мирослава не помітила, як ледь посміхнулася свекруха.   Родіонівна почула те, що хотіла.

– Миро, повір мені, кохання дуже  цікава штука:  то воно є,  то його немає –  як чортик із табакерки.  Сьогодні люблю, жити не можу; завтра –  приб'ю, а після завтра –  хай живе гад, бо шкода. А там не зоглядишся, як вже  золоте весілля. –  свекруха засміялася.

Потім встала:

– Добре, Мирочко, піду вже я. Ти знаєш, що не можу надовго  залишати свого  Мафіна, а  нести його на руках сюди, немає здоров’я. У мене інколи складається враження, що мені дістався найледачіший пес у світі . – і знову засміялася.