3.

Як не намагалася Мирослава, а заснути не могла.  Подушка була  тверда, диван незручний, а  ковдра важка. То парко, то холодно. Постійно ганяло  в туалет, трохи нудило. Той останній келих  вина точно був зайвим. А ще дзижчали кляті комарі та горлали на все горло жаби в озері.  Як в цьому шумі поспиш?

Після чергового походу до туалету, Мирослава вирішила вийти провітритися.  Повільно пройшлася вимощеною бруківкою стежкою  по садку, де росли виключно декоративні кущики й дерева та якісь цікаві квіти на клумбах. Мирослава була далека від сучасних дизайнерських вивертів. У своєму будинку, який вони будували із Максом, вона планувала на клумбах чорнобривці, айстри, троянди, а не щось із  незрозумілими назвами від яких язик заплітався у вузол.  Потім до Мири дійшло, що спільний заміський будинок-мрію із Максимом вони вже не добудують. Стало так тоскно на душі. Гад. Треба було краще цілитися тією валізою, а то промазала. 

Мирослава поглянула на озерце, яке було неподалік від паркану, але виходити не стала. Пішла назад до  двоповерхового будинку. Розуміла, що  через серенади  жаб цієї ночі точно не засне. 

Мира піднялася на терасу, сіла на дивані. І спробувала розслабитися. Приємна свіжість  нічного  повітря заспокоювала тривожні думки.  Червнева ніч, зоряне небо і молодик.  Мирослава зрозуміла, як вона хоче, щоб це ніч не закінчувалася і не наставав новий день із його проблемами. 

Мира  справді не очікувала від Макса  такого кордебалету. За 5 років шлюбу, вона була впевнена, що знає чоловіка, як облупленого. Гарячий, як чорт і вірний, як собака. Так, жартував про себе сам Максим Ярема.

Сильний, надійний. Вмів заробити й витрати з розумом. Мира відчувала себе із ним, як за камінною стіною. У них була  чудова трикімнатна квартира, йшло повним ходом  будівництво  власного  будинку неподалік  обласного центру. Максим мав характер, як порох, але попри це був неперевершеним менеджером і мав прекрасну технічну освіту. Днями  мав очолити обласну  філію  великої  будівельної компанії, де до цього був заступником.  Тут,  секретарем  у відділі кадрів, працювала і Мира. У неї також був характер-вогонь. Коли Макса питали, як їм вдається жити разом і не повбивати одне одного, він жартував, що відьма і чорт –  найкраща пара. Але Мирослава не ображалася, вона відчувала, скільки кохання   вкладав чоловік у ці слова. Тому його зрада  стала відром крижаної води на голову. І якою б сильною не здавалася Мира, але останніми днями їй було важко дихати через сльози, які застрягли десь у горлі.

Макс працював більше, ніж жив. Мира не пригадувала, щоб він за останні кілька років бодай раз узяв відпустку чи лікарняне. Зате роботу додому, у ліжко, на вихідні –  святе діло.

Мирослава щиро вірила: його постійні затримки допізна, нескінченні відрядження – то професійний фанатизм, а відсутність романтики  –  звичайна втома. Але як не ховай шило в мішку…

У  понеділок, мала відбутися нарада з участю керівництва компанії, де кандидати на роль очільника філії мали представити стратегічні плани подальшого розвитку. На посаду було два претенденти – Макс та  Ігор Гонта.   Але всі знали, що це чиста формальність для годиться, а посада вже в кишені  Яреми.

У неділю Мирослава прокинулася раніше за Макса. Не стала його будити та тихенько пішла на кухню пити каву. Гаряча чашка зігрівала долоні, а думки були легкі, ще сонні. Мирослава взяла телефон, щоб погортати соцмережі… і в ту хвилину її світ розділився на «до» і «після».

У робочій групі в Telegram було  відео,  а в особистих повідомленнях  ціла галерея фото. 

На фото Макс із білявкою із фінансового відділу сміються у кафе, гуляють під ручку у парку, пристрасно цілуються на якійсь вечірці. А на відео був їхній «важкий робочий день» у напівтемному службовому приміщенні. Дівчина гаряче обіймала і цілувала Макса, а його руки блукали по  стрункій талії. Потім парочка втратила рівновагу і розпласталася на підлозі. В ту секунду запис обірвався.

А далі все було, як  в тумані. Мирослава влетіла у спальню. Щось кричала, лупила подушкою,  кинула телефон в лице. Макс нічого не розумів із просоння. Мира пам’ятала ту надію:  можливо монтаж, підстава. Але марно. Вона помітила,  як зблід чоловік, коли побачив відео, як розширилися  зіниці. Правда. Мирославу  накрив гнів та відраза.

Макс, лепетав, що нічого не було, він кохає тільки її та навіть в думках ніколи не зраджував.  Марно. Мира не стала більше слухати. Після спалаху гніву її душили сльози. Здавалося, що час зупинився і світ розколовся. Вона зачинилася у ванній. Сиділа там до вечора.  Макс стукав у двері, просив пробачення, погрожував вибити, якщо не впустить,  знову вмовляв вийти.  Потім телефонував до когось, кричав, лаявся. Знову шкрябався у  двері  й просив відчинити.  А  телефон Мирослави  був червоним  від повідомлень «співчутливих» колежанок.  Про її сором знав весь офіс. Було гидко,  вона  відчувала себе брудною.

Коли увечері Мирослава  вийшла  із ванної, то її огорнув спокій і байдужість.  Макс був якийсь розчавлений. Кілька разів, ще щось намагався пояснити. Але Мирослава його вперто ігнорувала. Потім попросив  не робити скандал,  бо наступного дня в нього мала бути дуже важлива нарада. Ліг поруч спати, обіймав, знову просив пробачення.  Мирослава так і не зрозуміла за що, якщо нічого не було.  Вона відштовхнула Макса і пішла спати до зали. Він залишився у спальні.  Що та валіза! Якби могла, то вона вишвирнула б тоді  його самого із  вікна.

Через кілька годин Макс заснув, а  Мирослава вимкнула телефон, який продовжував розриватися від повідомлень знайомих по роботі.  А далі справа техніки. Трохи піску в бензобак машини «любого» чоловіка,  а вранці –  труси з перцем та сніданок з кількома пляшечками касторового масла, яке тримала  для зміцнення вій та  брів. Коли Макс був вже на вулиці  у вікно вилетіла його валіза, а  Мирослава крикнула вслід: «Щоб ноги твоєї тут більше не було» і  деякий час зі  зловтіхою спостерігала, з якою швидкістю чоловік  збирав на асфальті свої труси.  Що там  відбувалося на нараді,  Мирослава  не стала розпитувати у колег: у неї була  відпустка і  це стало  гарним приводом уникнути сорому. Але те, що Максим  справив враження  на керівництво – це факт.