Розділ 8: Побачення за регламентом та качиний демарш

Аліна стояла біля дзеркала вже годину. Вона вибирала сукню, яка була б «достатньо елегантною для ресторану, але й достатньо зручною, якщо цей божевільний знову потягне мене кудись». У сумочці лежав роздрукований список тем для розмови, які не стосувалися її роботи, його кедів або їхньої спільної брехні.

​Назар запізнився на сім хвилин. Для Аліни це було майже злочином, але коли він з’явився — у чистій сорочці (що вже було прогресом) і з однією-єдиною помаранчевою герберою, яку він тримав як трофей, — її гнів випарувався.

​— Це тобі, — він протягнув квітку. — Вона схожа на сонце, яке намагається вижити в офісі.

​— Дякую, — Аліна всміхнулася. — Ну що, згідно з моїм... тобто, я подумала, що ми могли б піти в «Золотий Прованс». Там тихо, гарна винна карта і...

​— Ні, — відрізав Назар, забираючи її під руку. — «Золотий Прованс» пахне Артемом. Ми йдемо в місце, де готують найкращі в місті чебуреки і де качки в парку мають свій власний фан-клуб.

​— Назаре! Я в шовковій сукні! Які чебуреки?

​— Найкращі, Аліно. Це частина мого плану. Точніше, його відсутності.

​Через пів години вони сиділи на старій дерев’яній лавці біля озера. В руках у Аліни був паперовий конверт із гарячим, жирним чебуреком, а на колінах — серветка, яку вона розстелила з такою ретельністю, ніби це була скатертина в палаці.

​— Це... порушення всіх санітарних норм, — пробурмотіла вона, обережно відкушуючи шматочок. — Але боже, як це смачно.

​— Дивись. Я ж казала. Вони тут, — пролунав знайомий голос із-за кущів.

Аліна ледь не вдавилася. З-за верби визирнула Юля з величезним біноклем, а поруч із нею Макс намагався прикинутися деревом.

​— Ви що, стежите за нами?! — вигукнула Аліна, намагаючись сховати чебурек за спину.

​— Ми не стежимо, ми здійснюємо зовнішній аудит! — пафосно заявив Макс, виходячи з «укриття». — Назаре, брате, чебуреки на першому побаченні? Ти серйозно? Ти або геній, або повний ідіот. 

​— Йдіть геть! — Назар запустив у Макса порожнім паперовим пакетом. — У вас своє життя є?

​— Наше життя нудне, а у вас тут — розвиток сюжету! — Юля зробила знімок на телефон. — Все, йдемо. Але Аліно, май на увазі: у нього на сорочці вже пляма від жиру. Це знак!

​Коли друзі нарешті зникли, Аліна розсміялася. Так щиро, аж до сліз.

— Знаєш, Назаре, — вона витерла пальці серветкою, — я так готувалася. Я думала, про що ми будемо говорити. Хотіла справити враження серйозної дівчини. А в результаті я сиджу на лавці з брудними руками і мені... мені добре тут.

​Назар відставив свій напій і повернувся до неї. Його погляд став серйозним.

— Тобі не треба справляти враження, Аліно. Ти мені подобаєшся не через твої таблиці чи здатність організувати вечерю з батьками. Ти мені подобаєшся, бо під цим усім ховається дівчина, яка вміє насолоджуватися моментом, навіть якщо цей момент пахне смаженим тістом.

​Він простягнув руку і обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Аліно, давай домовимося. Наступного разу — ніяких планів. Тільки ми. Без друзів за кущами і без Артема в голові.

​— Обіцяю, — прошепотіла вона. — Але... Назаре, хто така Мар’яна?

​Назар на мить застиг. Його рука опустилася. Повітря між ними раптом стало холоднішим, а спокій парку порушив різкий крик качки.

​— Звідки ти... — він зітхнув і поглянув на озеро. — Це моє минуле, Аліно. Минуле, яке не дуже любить, коли його замінюють на когось на кшталт тебе.

​В цей момент телефон Назара завібрував. На екрані висвітилося ім'я: «Мар'яна».

​Аліна побачила це. Вечір, який здавався ідеальним, раптом дав тріщину.

— Здається, твоє минуле не просто не любить, — тихо сказала Аліна, встаючи з лавки. — Воно вимагає уваги.

Телефон на лавці продовжував вібрувати, настирливо підстрибуючи на деревині. Ім'я «Мар'яна» світилося на екрані, як аварійний сигнал.

​Аліна відчула, як приємне тепло від чебурека миттєво змінилося крижаним спокоєм. Її внутрішній «менеджер ризиків» миттєво прокинувся і почав малювати найгірші сценарії.

​— Значить, ось звідки ця твоя алергія на графіки та зобов’язання, — тихо сказала Аліна, дивлячись на екран. — Вона була надто «правильною» для тебе? Чи ти просто досі не можеш її відпустити, тому й тікаєш у цей свій хаос?

​Назар нарешті взяв телефон у руку, але не відповів. Він просто вимкнув звук.

​— Аліно, це не те, що ти думаєш. Мар'яна — це... це була спроба бути тим, ким я не є. Вона хотіла зробити з мене «проект». І, чесно кажучи, коли я побачив тебе з твоїми таблицями, я спочатку подумав: «О ні, тільки не знову».

​— І що змінилося? — Аліна підняла брову.

​— Ти інша. Вона намагалася мене виправити. А ти... ти просто намагаєшся впорядкувати світ навколо себе, щоб він тебе не поранив. Це різні речі.

​Він хотів сказати щось ще, але в цей момент з алеї почувся стукіт підборів по тротуарній плитці. Цей звук не мав нічого спільного з розслабленою атмосферою парку. Це був ритмічний, агресивний звук впевненої в собі жінки.

​З-за повороту вийшла вона. Мар'яна. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу: ідеально укладене волосся, чорний костюм і погляд, який міг би розплавити арктичну кригу.

​— Назаре, ти не береш слухавку, — сказала вона замість вітання, навіть не глянувши на Аліну. — Твій Макс виставив сторіз. Я знала, що знайду тебе тут. Нам треба поговорити про квартиру, я не збираюся сама закривати це питання.

​Вона нарешті перевела погляд на Аліну, змірявши її з ніг до голови — від шовкової сукні до плям від чебурека на серветці.

— О. То це і є та сама «бізнес-леді», про яку всі говорять? Назаре, ти завжди мав слабкість до жінок, які намагаються здаватися розумнішими, ніж вони є.

​Аліна відчула, як у ній закипає щось набагато потужніше за звичайне роздратування. Вона повільно встала з лавки, випростала спину і подивилася Мар’яні прямо в очі.

​— По-перше, — спокійно почала Аліна, — я не «здаюся» розумною, я нею є. А по-друге, Назар зараз на побаченні. І якщо у вас є питання щодо нерухомості, ви можете надіслати йому офіційний запит. Або, якщо хочете, я можу скласти для вас графік виплат в Excel. Кажуть, це допомагає привести думки в порядок.