Розділ 7: Битва за територію та привид із минулого

Дача зустріла їх ранковим туманом і запахом вологої землі. Лариса Петрівна вже була в бойовому екіпіруванні: солом’яний капелюх і гумові чоботи в квіточку.

​Артем приїхав на своєму білому кросовері, сяючи новими брендовими кросівками, які явно не були призначені для зустрічі з українським чорноземом. 

Назар же вискочив зі своєї старої автівки в потертих джинсах і футболці, яка бачила кращі часи, але ідеально підкреслювала його розслабленість.

​— Отже, план такий! — оголосила мама, вказуючи на зарослий куток саду. — Артемчику, ти як людина акуратна, допоможеш мені з трояндами. А Назар... Степане, де там та лопата для хрону?

​Через годину ситуація виглядала комічно. Артем, намагаючись не забруднити джемпер, обережно підрізав кущі, постійно озираючись на Аліну, щоб та оцінила його грацію. Назар же, по коліна в землі, влаштував із татом справжнє змагання з викорчовування старого пня.

​— Назаре, ти неправильно береш важіль! — повчально гукнув Артем, витираючи чоло вологою серветкою. — Треба під кутом сорок п’ять градусів, як у хірургії.

​— Артеме, у хірургії пацієнт не чинить опору, — відгукнувся Назар, витираючи піт тильною стороною долоні. — А цей пень пам’ятає ще хрещення Русі. Тут потрібна не геометрія, а характер.

​Аліна спостерігала за ними з тераси, стискаючи горнятко з чаєм. Її внутрішній аналітик бив на сполох: Артем був ідеальним для фото в Instagram, але Назар... Назар ідеально вписувався в цей сад. Він не боявся бруду, він жартував із татом так, ніби знав його все життя, і жодного разу не подивився на свій годинник.

​Катя, яка разом із Юлею та Максом «випадково» вирішила приїхати на сусідню базу відпочинку і зараз спостерігала за цим через паркан, надіслала Аліні повідомлення. — Твій «анти-Артем» зараз виглядає більш справжнім, ніж твій план на життя.

​Ближче до обіду, коли запах шашлику почав лоскотати ніздрі, біля воріт почувся звук мотора. Чорний седан зупинився, здіймаючи куряву.

​Аліна зблідла. Цей звук вона впізнала б із тисячі.

З машини вийшов Олег. У сонцезахисних окулярах, із пляшкою дорогого віскі в руках і тією самою впевненою посмішкою чоловіка, який вважає, що йому все належить за правом народження.

​— Привіт усім! — вигукнув він, наче його тут чекали з оркестром. — Ларисо Петрівно, ви ж казали, що сьогодні день відкритих дверей! Не міг проїхати повз.

​Мама Аліни розквітла. Для неї Олег був «своєю людиною», помилкою, яку вона все ще сподівалася виправити.

— Олежику! Яке щастя! Проходь, ми якраз збираємося обідати.

​Аліна відчула, як її рука мимоволі потягнулася до краю столу. Назар миттєво опинився поруч. Він не питав, хто це. Він прочитав усе по її очах.

​— Твій «майже-колишній»? — тихо спитав він.

— Так, — прошепотіла вона. — Він завжди з’являється, коли я починаю вірити, що все під контролем.

​— Ну що ж, — Назар випрямився, поправляючи брудну футболку так, ніби це був смокінг. — Здається, настав час показати йому, що складні правила більше не діють.

​Олег підійшов до тераси, ігноруючи Артема, який намагався привітатися. Його погляд зупинився на Назарові.

— А це хто? Новий садівник, Аліно? — Олег іронічно примружився. — Чи ти почала займатися благодійністю?

​Аліна хотіла щось відповісти, але голос зрадницьки здригнувся. І тут Назар зробив те, чого не було в жодному сценарії. Він обійняв Аліну за талію, притягнув до себе — на очах у батьків, ошелешеного Артема та розлюченого Олега.

​— Я — той, хто вчить Аліну не боятися помилок, — спокійно сказав Назар. — А ви, мабуть, та сама «помилка», про яку вона вже встигла забути. Віскі ставте на стіл, ми якраз шукали, чим розпалити багаття.

​У саду запала така тиша, що було чути, як десь у траві цвірінькає коник. Олег стиснув щелепи, Артем зблід від ревнощів, а тато Аліни на балконі (який знову наливав собі вишнівку) схвально кивнув сам собі.

​— Брате, ти закохався. Вітаю. Співчуваю, — прошепотів вітер голосом Макса, який спостерігав за цією сценою з-за кущів малини.

​Конфлікт перейшов у відкриту фазу. Артем хотів бути «зручним», Олег — «власником», а Назар... Назар просто тримав руку Аліни, і вона вперше не намагалася її висмикнути.

Обід за великим дерев’яним столом під старою яблунею нагадував засідання трибуналу, де в ролі підсудного опинилися всі троє претендентів на увагу Аліни.

Лариса Петрівна виставила свою «важку артилерію» — фірмовий борщ та домашні пампушки, але атмосфера була такою напруженою, що навіть запах часнику не міг розрядити ситуацію.

​Олег, як людина, що звикла домінувати, взяв слово першим. Він демонстративно відставив тарілку і поглянув на Назара зверхньо, ніби на прикру перешкоду на своєму шляху.

​— Знаєш, Аліно, — почав Олег, ігноруючи присутність Назара, — я от їхав сюди і згадував наш відпочинок у Ніцці. Пам’ятаєш той ресторанчик на узбережжі? Там теж був такий… автентичний інтер’єр. Щось мені підказує, що твій новий знайомий більше звик до чебуречних біля метро, ніж до таких спогадів.

​Артем, відчуваючи, що його «ідеальність» затьмарює самовпевненість Олега, вирішив вставити свої «п’ять копійок».

— Ну, Олеже, не будь таким категоричним. Кожному своє. Хтось цінує сервіс і зірки Мішлен, а хтось — романтику порожніх кишень. Хоча, як лікар, я б не радив зловживати вуличною їжею. Назаре, у вас же, мабуть, немає страховки, яка покриває гастрит?

​Назар спокійно дожував пампушку, витер руки серветкою і посміхнувся. Його спокій діяв на опонентів як червона ганчірка на бика.

​— Знаєте, що мені подобається в стоматологах та колишніх? — Назар обвів поглядом стіл. — Ви обидва живете в минулому або в планах. Один згадує Ніццу, інший рахує калорії та термін придатності страховки. Аліно, а пам’ятаєш, що ми їли вчора ввечері в тому парку?

​Аліна здригнулася. Вони нічого не їли в парку, вони просто сперечалися про «таймінг». Але вона зрозуміла правила гри.