Розділ 6: Дачний ультиматум та нічне перемир’я

Повітря у вітальні після повернення чоловіків з балкона стало густим, як та сама вишнева наливка. Степан Іванович виглядав підозріло задоволеним, а Назар — неочікувано впевненим, ніби він щойно отримав доступ до секретних кодів від сімейного сейфу.

​Артем, відчуваючи, що ініціатива вислизає з його ідеально доглянутих рук, вирішив піти у ва-банк.

​— Ларисо Петрівно, Степане Івановичу, — він підвівся, поправляючи джемпер так, ніби готувався до інавгурації. — Вечеря була неперевершеною. Але я подумав… Аліно, пам’ятаєш, як ми в дитинстві збирали яблука у вас на дачі? Можливо, завтра ми всі разом поїдемо туди? Погода обіцяє бути чудовою, я міг би допомогти з обрізкою дерев… або принаймні привезти якісне вино.

​Аліна застигла з горнятком чаю в руках. Дача. Місце, де немає вай-фаю, зате є грядки, нескінченні розмови про консервацію і… мама, яка не відведе очей від Назара ні на хвилину.

​— О, Артемчику, це чудова ідея! — очі Лариси Петрівни засвітилися стратегічним вогнем. — Назаре, ви ж не проти? Подивитеся на наше господарство. Заодно перевіримо, як ваші «цифрові руки» справляються з лопатою.

​Назар подивився на Аліну. Вона благально хитала головою, мовчки благаючи його вигадати якусь «кібер-катастрофу», терміновий запуск супутника чи хоча б раптовий напад алергії на кисень.

​— Лопата — це майже як клавіатура, тільки віддача сильніша, — Назар усміхнувся, і в цій посмішці Аліна прочитала чистий азарт. — Звісно, я за. Люблю яблука. Особливо ті, що з історією.

​Артем ледь помітно скрипнув зубами. Його план «витіснення конкурента» щойно перетворився на спільний виїзд, де він матиме справу не з одним Назаром, а з Назаром, який, здається, уже встиг підкупити тестя наливкою.

​Коли двері під’їзду нарешті зачинилися за ними, Аліна зробила такий глибокий вдих, ніби щойно випірнула з десятиметрової глибини. 

Вечірній Київ зустрів їх шумом автівок та прохолодним вітром, який приємно холодив обличчя після задушливої «ідеальності» батьківської квартири.

​— Ти з глузду з’їхав? — нарешті вибухнула вона, розвертаючись до Назара. — «Лопата — це клавіатура»? Назаре, мій тато реально дасть тобі лопату! І це буде не декоративний садовий інструмент, а важка артилерія для викопування хрону!

​Назар засміявся, закидаючи голову до нічного неба.

— Аліно, розслабся. Ми ж домовилися — ніяких складних правил. Твій Артем хотів виставити мене слабаком, а я просто прийняв виклик. Хіба не в цьому суть нашої угоди? «Анти-Артем» має йти до кінця.

​— До кінця — це до лікарні з радикулітом? — вона схрестила руки на грудях, але серце чомусь билося швидше не від злості, а від того, як він зараз на неї дивився.

— І що ти робив на балконі з татом? Чим ти його напоїв? Він жодного разу не спитав тебе про твій офіційний дохід. Це рекорд.

​— Ми просто обговорили концепцію надійності, — Назар зробив крок ближче. — Виявилося, що твій тато знає про життя набагато більше, ніж твій стоматолог про прикуси. Він переживає за тебе. По-справжньому.

​Аліна відвела погляд. Згадка про татові почуття завжди робила її вразливою.

— Він просто не хоче, щоб я знову… — вона затнулася.

​— Щоб ти знову помилилася з таким, як Олег? — м’яко закінчив Назар. — Я зрозумів. Але, Аліно, я — не Олег. І я не Артем. Я навіть не той фіктивний хлопець, якого ти намагалася прописати у своїх аркушах А4.

​Він зупинився прямо перед нею. Вуличний ліхтар відкидав довгі тіні, і в цьому жовтому світлі його обличчя здавалося серйознішим, ніж будь-коли.

​— Ти сьогодні була крута, — раптом сказав він. — Коли сказала Артему, що я «чую людей». Це була частина ролі чи ти справді так подумала?

​Аліна відчула, як її щоки знову починають горіти, і цього разу виправдати це вишнівкою не вдалося б — алкоголь уже майже вивітрився.

— Це було… логічне спостереження, — пробурмотіла вона, намагаючись повернути собі маску професіоналізму. — Ти добре імпровізуєш. Це корисна навичка для нашого проекту.

​Назар нахилився до неї, і вона відчула знайомий аромат кедра та ледь помітний шлейф тієї самої наливки.

— Проект, значить? Ну-ну. Тоді готуйся, «керівнику відділу». Завтра на дачі ми будемо грати вищу лігу. І якщо Артем принесе своє дороге вино, я змушу його пити воду з криниці.

​Він дістав телефон і викликав таксі.

— Їдь додому, Аліно. Спи. І, будь ласка, не пиши список «Як правильно тримати граблі». Я розберуся на місці.

​Коли машина під’їхала, він відчинив їй двері, але перш ніж вона сіла, він додав:

— До речі, твій тато сказав, що в тебе гарний сміх. Шкода, що сьогодні я чув його лише один раз. Будемо виправляти це завтра.

​Аліна сіла в таксі, відчуваючи дивну легкість у грудях. Вона дивилася у вікно на місто, що пролітало повз, і вперше в житті не намагалася прорахувати, що буде завтра.

​Десь у сумці лежав її записник з ідеальним планом на вечерю, який був повністю провалений. І, на диво, цей провал здавався їй найбільшою перемогою за останні роки.

​А в цей час…

​Назар стояв на тротуарі, проводжаючи поглядом задні вогні таксі. Він дістав телефон і побачив повідомлення в груповому чаті з Максом та Іллею.

Макс: «Брате, ми бачили, як ви вийшли. Ти ще живий чи нам замовляти вінок у формі зуба?»

Назар: «Готуйте робочі рукавиці. Завтра ми їдемо на дачу. Будемо копати хрін»

Ілля: «Здається, ти вибрав третій варіант — самогубство через романтику. Вітаю».

​Назар сховав телефон у кишеню. Він знав, що завтра буде непросто. Він знав, що Артем зробить усе, щоб його принизити. Але він також знав те, чого не знав Артем: як сяють очі Аліни, коли вона хоча б на мить забуває про свої правила. І заради цього варто було навіть копати хрін.