​Розділ 5. Вечеря з присмаком анестезії

Аліна стояла перед дверима батьківської квартири, судомно стискаючи ремінець сумочки. Поруч Назар поправляв комір темно-синьої сорочки. Він виглядав... непристойно добре. Настільки, що Аліна на мить забула, як дихати.

​— Ти пам'ятаєш? — прошепотіла вона. — Артем працює в клініці «Діамантова усмішка». Не жартуй про дірки в зубах.

— Аліно, розслабся, — Назар м'яко взяв її за лікоть. — Ти зараз зламаєш ремінець. Просто усміхайся, я все зроблю.

​Двері відчинилися. Мама, Лариса Петрівна, сяяла в накрахмаленому фартуху, а за її спиною маячив високий, ідеально причесаний хлопець у світлому джемпері. Артем. Він усміхався так сліпучо, що Назар мимоволі примружився.

​— Аліночко! — Мама розцілувала доньку і миттєво перевела скануючий погляд на Назара. — А це, мабуть... твій колега?

— Це Назар, мамо. Мій хлопець, — Аліна вимовила це так, ніби стрибала з парашутом.

​У коридорі повисла пауза. Артем злегка підняв брову, оцінюючи кеди Назара.

— Дуже приємно, — Назар простягнув руку татові, Степану Івановичу, який вийшов із вітальні. — Назар. Займаюся тим, що роблю світ трохи менш передбачуваним.

​Вечеря нагадувала мінне поле. Мама підкладала Назару голубці з таким виглядом, ніби перевіряла його на стійкість до отрути. Артем же виявився професійним «захоплювачем уваги».

​— Знаєте, Степане Івановичу, — солов'єм заливався Артем, — правильний прикус — це основа здоров'я хребта. Якраз нещодавно на конференції в Празі ми це обговорювали...

​— Прага — це гарно, — перебив Назар, тримаючи виделку (на щастя, правильну). — Але ви пробували пояснити важливість прикусу людині, яка щойно зламала систему безпеки великого банку? Там зовсім інші пріоритети.

​— О, то ви хакер? — очі мами округлилися.

— Я консультант із цифрового хаосу, — Назар підморгнув Аліні. — Але сьогодні я тут як головний шанувальник вашої доньки. Вона так багато розповідала про вашу домашню наливку, Степане Івановичу, що я ледь дочекався суботи.

​Тато, який до цього мовчки жував м'ясо, раптом пожвавішав:

— Наливку? Справді? Аліна казала, ти не п'єш нічого міцнішого за лате.

​Аліна під столом боляче штовхнула Назара ногою.

— Назар просто... дуже відкритий до нового досвіду, тату! — випалила вона.

​— Саме так, — підхопив Назар, не змигнувши оком від болю в гомілці. — Особливо, коли цей досвід допомагає краще зрозуміти коріння такої неймовірної дівчини. Артеме, а ви в Празі тільки про зуби говорили чи, може, на риболовлю на Влтаву ходили?

​Артем розгубився:

— Риболовля? Це ж негігієнічно...

​Тато розчаровано зітхнув, а Назар переможно глянув на Аліну. Перший раунд був за ними. Але тут мама дістала свій головний козир.

​— До речі, Назаре, — Лариса Петрівна склала руки на грудях. — Аліна казала, ви познайомилися на конференції з кібербезпеки. Розкажіть, яка була тема вашої першої розмови?

​Аліна завмерла з повним ротом салату. У її записнику було написано: «Тема: Захист хмарних сховищ».

​Назар повільно відставив келих.

— Взагалі-то, — він накрив руку Аліни своєю, прямо на очах у батьків та ошелешеного Артема, — ми говорили про те, чому люди так бояться випадковостей. Аліна доводила, що все можна прорахувати, а я просто замовив їй каву, яку вона терпіти не може. І знаєте що? Вона її допила.

​Аліна відчула, як її щоки палахкотять. Це не було в сценарії. Це було... занадто схоже на правду.

Артем явно не звик програвати. У його світі — зі стерильними кабінетами, білосніжними халатами та ідеальними графіками — не було місця для таких персонажів, як Назар. Він поправив свій дорогий джемпер і осяяв стіл своєю фірмовою «вінірною» посмішкою.

​— Цифровий хаос, кажете? — Артем примружився, наче вивчав рентгенівський знімок. — Цікаво. Але, знаєте, у моїй професії ми цінуємо стабільність. От я, наприклад, уже розпланував відкриття своєї другої клініки на три роки вперед. А де ви бачите себе через п’ять років, Назаре? Крім чергової кав’ярні, звісно.

​Мама Аліни затамувала подих. Це було пряме влучання в її улюблений мозоль — «впевненість у завтрашньому дні».

​Аліна відчула, як під столом у неї холонуть руки. В її досьє була відповідь: «Керівник відділу розробок». Але Назар навіть не глянув на папери.

​— Через п’ять років? — Назар спокійно відкинувся на спинку стільця, крутячи в руках келих. — Сподіваюся, я все ще буду здатний дивуватися. Знаєте, Артеме, плани — це добре для зубів, але погано для душі. Якщо ви точно знаєте, де будете через п’ять років, то ви вже там. А мені подобається дорога. Особливо, якщо поруч така дівчина, як Аліна, яка іноді забуває про свої таблиці й просто сміється.

​— Сміх — це добре для мімічних м’язів, — сухо зауважив Артем. — Але Аліна завжди була дівчиною з серйозними амбіціями. Пам’ятаю, як у школі вона виграла олімпіаду з математики... Ми тоді ще з її мамою обговорювали, що їй потрібен хтось... надійний. Як скеля.

​Артем багатозначно подивився на Ларису Петрівну. Та кивнула.

​— Надійність — це не відсутність руху, — раптом подав голос тато, Степан Іванович. Він прискіпливо подивився на Артема. — Скелі, знаєш, теж обвітрюються. А от наливка... вона з роками тільки кращає. Назаре, ходімо на балкон. Треба перевірити твою «надійність» на смак.

​Артем помітно зблід. Це був удар нижче пояса. Його, «золотого хлопчика», не покликали на балкон!

​— Але ж ми ще не обговорили інвестиційний клімат! — спробував врятувати ситуацію Артем, але тато вже відсував стілець.

​— Інвестиції зачекають, — відрізав Степан Іванович. — Назаре, бери келихи.

​Аліна подивилася на Назара з сумішшю жаху та вдячності. Він підвівся, на мить затримав руку на її плечі й нахилився до самого вуха:

— Не хвилюйся. Я не вип’ю більше, ніж зможу винести. І не менше, ніж треба, щоб твій Артем відчув себе третім зайвим.

​Коли чоловіки вийшли, у вітальні запала важка тиша. Артем нервово поправляв манжети, а мама Аліни почала збирати тарілки з таким виглядом, ніби готувала їх до бою.