----- 5 -----

Вони повільно пішли алеєю, залишаючи за собою цвинтар. Настя востаннє озирнулася на могилу Діми, де проліски тепер мирно лежали на свіжій землі, і пішла за Германом, занурена у свої думки.

——— То в чому проблема? – звернулася вона до Германа. - Для тебе перевірити код - дрібниця.

——— Так, але…

Герман зненацька замовк. Проблема була в тому, що насправді треба було знайти людину, а не якийсь там баг. Після того, як Герман його знайде, з бідолашним можуть статися жахливі речі. Та хіба він міг хоч комусь розповісти про те, як він насправді використовує свої навички? Хіба його зрозуміють? А Настя зрозуміє? Вона вважала його звичайним фрілансером. Але він був двуликим Янусом, одне обличчя якого звернене до світу звичайних людей, а інше — до темної сторони.

Його роздуми перервав раптовий звук повідомлення. Дістав телефон. Відкрив месенджер. На фотографії, яку він отримав, були зображені він і Настя, що стояли поряд біля могили Діми. Настя тримала в руках проліски, а Герман дивився убік, наче чекаючи чогось.

Фотографія була зроблена з таким ракурсом, що здавалося, ніби хтось спостерігав за ними здалеку, ховаючись за деревами цвинтаря. Під фотографією була прикріплена їхня геолокація, а підпис говорив одне слово: "Погоджуйся". Це слово було написано великими літерами, і Герман відчув, як від нього віє загрозою. Він розумів, що це не просто пропозиція. Це — наказ. Відмова від нього може мати серйозні наслідки. Тоді він інстинктивно почав крутити головою у різні боки.

Фігура, яку Герман помітив далеко, стояла нерухомо, наче статуя. Вона була одягнена в темне пальто, яке зливалося з тінями дерев, і крислатий капелюх, що приховував обличчя. Герман не міг розглянути деталей, але розумів, що саме ця постать надіслала йому повідомлення. Він відчув, як у його жилах пробіг холодок. Хотів побігти до незнайомця, але раптом відчув, як Настя схопила його за руку.

——— Все добре? Ти зблід! - насторожилася дівчина.

Герман знову глянув на телефон, на фотографію, де вони разом, і на тривожний підпис.

——— Так, все гаразд, — відповів він, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Тоді Настя глянула на нього із співчуттям. Її інтуїція підказувала їй, що щось не так, але вона не хотіла тиснути на нього. Вона знала, що Герман рідко ділився своїми переживаннями. Тому вони мовчки пішли далі, і дівчина, відчуваючи його напруження, взяла його за руку, намагаючись підтримати. Вдалині постать у пальто зникла з поля зору, залишивши по собі лише питання та тривогу. І, засунувши телефон назад у кишеню штанів, Герман підійшов до машини, яка чекала на них за воротами. Це був BMW 5 Series E34 – справжній символ епохи, коли машини створювалися з душею та характером. Його сріблястий колір блищав під сонцем, а класичні лінії кузова підкреслювали його елегантність і міць. Валентина Іванівна обожнювала цю машину. Але ще більше вона любила свого сина.

Підійшовши до машини, Герман зітхнув:

——— Думаю, я прийму замовлення.

——— Це ж чудово, — відповіла Настя, зістрибуючи в машину.

Вони їхали трасою близько години, доки не в'їхали до передмістя. Ще півгодини їм знадобилося, щоб під'їхати до офісної будівлі, виконаної в стилі hi-tech. Ця будівля виділялася на тлі заміських будинків своєю нестандартною архітектурою. Вона мала панорамні вікна та металеві елементи в обробці фасаду. Наче височіючи над навколишнім середовищем, вона демонструвала новаторство та прагнення до майбутнього. Усередині неї були офіси різних компаній, а його лобі прикрашали сучасні арт-інсталяції та зелені зони з екзотичними рослинами.

Це було місце, де нові ідеї зустрічалися із сучасними технологіями, створюючи атмосферу креативності та розвитку.

——— То в тебе тут співбесіда? — недовірливо глянув на будівлю Герман.

——— Так, — радісно вигукнула Настя, — побажай мені успіху!

——— Успіхів!

Тільки-но Настя вийшла з машини, Герман, наче в автоматичному режимі, взяв із заднього сидіння ноутбук і набрав невідомий номер на своєму телефоні. Його голос був нейтральним, але в ньому відчувалась напруженість:

——— Black_tiger на зв'язку. Що нам відомо?

Минуло близько години, перш ніж Настя повернулася до машини. Герман все ще тримав ноутбук на колінах. Його пальці швидко перебирали кнопки, а погляд був прикутий до екрану.

——— Дай мені ще 15 хвилин, - сказав він, не відриваючись від роботи.

Настя, з легким зітханням, вийшла з машини і вмостилася на лавку біля будівлі. Вона спостерігала за перехожими, кожен з яких був занурений у свої турботи та радощі. Через обіцяні 15 хвилин Герман підійшов до неї. Він мовчки витяг сім-карту зі свого телефону і, викинувши її в урну, сів поруч.

——— Як все пройшло? — спитав він, намагаючись приховати своє занепокоєння.

——— Думаю, я провалилася. Мені просто сказали: "Ми вам передзвонимо!". Ти можеш собі це уявити?

——— Зрозуміло, — зітхнув Герман.

Він поклав телефон на лавку і почав щось шукати у кишенях своєї куртки. Його рухи були надзвичайно спокійні. Тільки в очах читалася тривога, яка суперечила цьому спокою.

——— А хто проводив співбесіду? — спитав він, усе ще копаючись у кишенях.

——— Та чоловік один, з поголеними скронями. Ще й дивився на мене так зарозуміло! Явно намагався завалити мене своїми запитаннями.

——— Схоже, що мені треба купити нову сімку...

З цими словами Герман попрямував до входу в будівлю, прихопивши свій телефон. Настя, приголомшена його раптовою дією, швидко підвелась на ноги.

——— Стій! — крикнула вона йому слідом. — Куди ти зібрався?

Тоді Герман зупинився і обернувся до неї. У його погляді промайнуло щось зловісне, що Настя не могла розшифрувати.

——— Я ж сказав: мені потрібна нова сімка.

——— Але там не продають сім-карти! — Заперечила вона, намагаючись зрозуміти його наміри.

——— Я знаю, — коротко відповів він.

Після чого зник у дверях будівлі, залишивши Настю здивованою. За кілька хвилин він повернувся, все ще стискаючи в руках свій телефон. Його обличчя залишалося спокійним, але очі видавали хвилювання, яке він намагався приховати.