----- 4 -----

… Квартира Олексія ідеально підходила для геймерської зустрічі: стіни з постерами ігор, LED-підсвічування, великий телевізор. Коли Герман прийшов, Матвій і Макс уже сиділи на дивані, захоплені грою. Тож Герман просто сів у крісло і почав чекати своєї черги, спостерігаючи за тим, як його друзі грають.

Та несподівано Олексій підійшов до нього із досить дивним питанням:

——— Що у тебе зі Скворцовою? Ви зустрічаєтеся, чи як?

Тоді Герман відчув, наче всередині щось обірвалося. Його руки трохи затремтіли. Проте він намагався цього не показувати і зосередився на розплутуванні навушників.

——— Чи як, — промимрив тільки собі під ніс.

——— Тоді ти не будеш проти, якщо я запрошу її на побачення?

Почувши це питання, Герман наче завмер. Час ніби сповільнив свій біг, і кожна секунда розтяглася нескінченно. Його очі звузилися, а брови насупилися, утворюючи тінь над очима. Щелепа напружилась. М'язи обличчя стали кам'яними, наче він намагався втримати бурю. На мить здалося, що він збирається щось сказати, але замість слів він просто з усією силою стиснув навушники в руках. Всередині вирувала злість. Губи стислись у тверду лінію, а очі ніби заблищали вогнем. Серце билося шалено. 

——— Я пожартував, — спробував раптом посміхнутися Олексій, але його посмішка виглядала радше нервовою, ніж щирою.

Було помітно, що його слова вразили Германа глибоко в серце. Таке просте на перший погляд запитання викликало в ньому масу внутрішніх конфліктів і сумнівів. Він спробував відштовхнутися від цього неприємного відчуття, але воно лише посилилося, заповнивши кожен атом його тіла. Немов розуміючи це, Олексій спробував розрядити атмосферу. Повернувшись у бік дивана, він рішуче крикнув:

——— Тепер наша черга!

Хоча Матвій з Максимом і обурились, але, попри все, встали та протягли геймпади. Герман не відчував радості від можливості зіграти. Він автоматично взяв геймпад. Слова Олексія все ще лунали в його голові, немов гримали викликом, який він не міг проігнорувати.

——— Ну, давай, спробуй надерти мені зад, Black_tiger! - знову спробував посміхнутись Олексій.

——— Тільки потім не скигли, The_white_ark!

Хоча цей інцидент ніхто з хлопців не згадував, Герман не міг позбутися відчуття тяжкості. Його кроки по коридору університету були повільними та важкими, немов ноги самі тягли його уперед. Він усвідомлював, що так продовжуватися більше не може і настав час для змін. Через два тижні в нього нарешті з'явилася можливість щось змінити. Того дня їхню групу привели до сучасного комп'ютерного класу. Студентам видали листочки із завданням під заголовком «лабораторна робота».

——— Це буде легко! — зітхнув Герман, глянувши на Настю.

Вона зосереджено дивилася на аркуш із завданням, а потім дістала конспект і почала шукати потрібну інформацію. Герман посміхнувся і повернувся до свого монітора. Він швидко ввів код і відчував себе впевнено. Закінчивши, підійшов до Насті, яка нервово стискала мишку.

——— У тебе помилка в коді, — тихо сказав він.

Його голос був спокійним, але його тон виражав впевненість і рішучість. Він говорив без коливань, ніби точно все знав. Настя, піднімаючи на нього погляд, відчула здивування і легку тривогу. Чи справді їй зараз потрібна допомога Германа? 

Але варто було йому посунути до її столу свій стілець і сісти поруч, Настя одразу ж відчула, як її напруженість почала зменшуватись. Вона несподівано відчула його підтримку. І її погляд зацікавлено сковзнув по його фігурі. Завжди такий впевнений у собі. Розумний. Товариський. Ніколи не кричить. Завжди все встигає. Майже ідеальний… 

Вона з інтересом спостерігала за кожним його рухом. Тим часом він обережно посунув до себе її клавіатуру, ніби намагаючись не вторгатися в її особистий простір.

—— У другому рядку ти пропустила дужку… А тут треба було поставити двокрапку… Ця команда в принципі неправильна, тут має бути a=b… Сюди краще поставити цикл… О, ще тут треба виправити! … Я б зробив інакше!

Герман почав вводити зміни до її роботи. Його пальці швидко переміщувалися клавішами, вносячи необхідні коригування. Настя лише винувато опустила голову. Їй раптом стало соромно за свої помилки, які здавалися такими очевидними тепер, коли Герман вказав на них. Вона почувала себе незручно, усвідомлюючи, що її недогляд міг коштувати їй оцінки за лабораторну роботу. Її щоки вкрилися рум'янцем. В очах з'явилося замішання. Вона не наважувалась подивитися на нього. Він ідеальний, а вона? Що вона взагалі робить в цьому університеті? 

——— Пора б і нам вже поставити всі крапки, — майже пошепки видав Герман.

——— Що? — Здивувалася Настя, знову піднявши на нього свій погляд. Серце забилося частіше.

——— Я втомився чекати, — продовжив юнак. - Скажи мені прямо: ти хочеш бути моєю дівчиною чи ні?

Обличчя Насті миттю почервоніло. Вона була збентежена і тому лише опустила голову вниз, намагаючись приховати своє хвилювання, яке охопило її. Її губи злегка здригнулися. Вона прошепотіла:

——— Мені треба подумати.

——— Скільки часу тобі потрібно? — спитав Герман, не відриваючи погляду від монітора.

——— Я не знаю. Можливо, тиждень?

——— Гаразд, я запитаю ще раз через тиждень.

Після цих слів Герман підвівся. Він підійшов до свого місця і, взявши звідти свою сумку, вийшов із комп'ютерного класу. Коридор був порожнім і тихим, лише далекий гуркіт голосів долинав з інших аудиторій. Стіни коридору були прикрашені старими фотографіями випускників та інформаційними бюлетенями, а підлога була викладена блискучою плиткою, яка відображала світло мерехтливих світильників.

Зненацька з комп'ютерного класу вибігла дівчина і закричала в спину Германові:

——— Я все чула! 

Він миттєво зупинився, але не повернувся до неї. Стояв непорушно. Тіло напружене. Обличчя без будь-яких емоцій. Повітря навколо наче вібрувало від крику, а втома було майже відчутна. 

Герман відчував, що кожне його слово й дія можуть лише загострити ситуацію. Сподівався, що все якось владнається так. Але очі дівчини були сповнені здивування та образи. Вона не могла зрозуміти, як Герман міг вибрати когось іншого. Чому не її? Серце билося в грудях, а розум був охоплений сумішшю почуттів — від розгубленості до гніву. І в пориві цих почуттів вона підійшла до нього.