----- 3 -----

——— Не знаю, навіщо ви, Скворцова, продовжуєте ходити на мої заняття, але залік я вам не поставлю. Тож не витрачайте ні свого часу, ні мого. Залиште аудиторію.

Тієї ж миті увага всіх студентів зосередилася на ній. Шурхіт сторінок і шепіт замовкли, немов всі затамували подих. Вона була в центрі уваги, але в той же час почувала себе самотньою, немов опинилася на безлюдному острові.

Мовчки кинула всі свої речі до сумочки. Звук удару об дно сумки був тихий, але в тиші аудиторії він пролунав незвично голосно. 

Настя намагалася зберегти контроль за ситуацією. Виходячи з аудиторії, тримала голову високо. Тільки її плечі були напружені, немов вона несла на них весь світ. Опинившись на вулиці, де осінній вітер миттєво обдав її обличчя, вона нарешті дозволила собі слабкість. Сіла на лавку, і сльози, які вона так старанно стримувала, знайшли вихід.

За кілька хвилин Герман підійшов до неї. Він наблизився так, ніби відчував її біль, і кинув свою сумку на землю з повною байдужістю, сівши поруч.

——— Хочеш — я поговорю з нею? — запропонував він.

Настя повільно підняла руку до обличчя. Її пальці ніжно торкнулися шкіри під очима, стираючи залишки сліз. Вона глибоко зітхнула. Куточки її губ одразу ж трохи піднялися, немов вона намагалася знайти в собі сили посміхнутися. У її погляді навіть на мить промайнуло світло надії, але воно швидко потьмяніло, немов згасаючий вогник свічки.

Герман уважно стежив за нею. Він бачив, як вона бореться зі своїми почуттями, і це викликало в нього бажання захистити її від усього світу. Він був готовий зробити все, щоб допомогти їй, але дівчина не хотіла приймати його допомогу.

——— Не треба, якось впораюсь сама, — спробувала знову посміхнутися.

——— Але ж тебе можуть відрахувати через неї!

——— Нічого, не відрахують. У студентів є свої способи порозумітися з викладачами.

——— Якщо ти маєш на увазі хабар, то вона не візьме. Вона не така.

——— Подивимося, — загадково відповіла Настя.

Настя встала з лавки й потягнулася до сумочки. Її пальці намацали застібку, і вона швидко взяла її в руки. Перекинувши ремінець через плече, рушила вперед, у напрямку гуртожитку. Легкий вітерець торкався її волосся. Прохолода повітря загострювала відчуття.

Герман, який до цього моменту сидів поруч, раптом підвівся. Він швидко пішов за нею, дотримуючись дистанції.

——— Можу я хоча б провести тебе? — запитав він.

——— А потім проситимеш номер? — усміхнулась Настя, не зупиняючись.

——— А ти даси?

——— Ні, у мене є причини тримати його в таємниці.

Настало коротке мовчання, ніби час на мить зупинився. Настя, зібравшись із думками, вирішила порушити цю тишу першою.

——— Можеш провести мене до гуртожитку, якщо хочеш, — сказала вона.

Герман усміхнувся, полегшено зітхнувши.

——— Це вже непоганий початок, — відповів він.

З того часу Настя більше не уникала його, не тікала, як раніше. Однак вона все ще не поспішала відкриватися йому повністю і тримала деяку відстань між ними, ніби боялася занадто зблизитися з ним.

——— Ми ж можемо бути друзями? — невпевнено спитав якось Герман.

Вона кивнула. Але її кивок був сповнений якоїсь стриманості та обережності. І ось так, майже непомітно, час йшов своєю чергою, наближаючи їх до сесії, яка вже була не за горами…

Того дня мороз був особливо жорстокий. Вітер свистів у вузьких коридорах університету, ніби намагаючись проникнути крізь товсті стіни. Герман стояв у коридорі. Він чекав на неї, намагаючись не думати про холод. Його погляд був прикутий до дверей одного з багатьох кабінетів Національного університету.

Та коли двері нарешті відчинилися, то раптом побачив її обличчя, спотворене горем. Настя вийшла зі сльозами на очах, стискаючи в руках свою залікову книжку. Вона тремтіла. Сльози повільно скочувалися її щоками, залишаючи на шкірі блискучі доріжки. З-за дверей долинали гучні, пронизливі крики Валентини Іванівни, які різали повітря, як лезо.

——— Таким, як ти, не місце серед програмістів! Ти працюватимеш офіціанткою!

Герман не міг більше залишатися осторонь. Зібравшись з духом, він узяв у Насті з рук залікову і, міцно стиснувши її у своїх руках, зайшов до кабінету. Двері за ним зачинилися з таким звуком, ніби відокремлювали два світи — один, сповнений холоду та розпачу, та інший, де ще можна було щось змінити.

У самому кабінеті панувала напружена тиша. Валентина Іванівна сиділа за столом, оточена стосами документів та книг. На стінах висіли картки з важливими написами і схемами. За вікном виднілися гілки дерев, які лагідно колихалися від зимового вітру. На столі була стара лампа з теплим світлом, а на партах біля столу лежали різнокольорові папери та різні наукові журнали.

Щойно Валентина Іванівна побачила Германа, її вираз обличчя одразу став м'якшим, неначе невидимий бар'єр зник, дозволяючи їй виразити свою людську сторону.

——— Германе, сонечко, я тобі вже поставила оцінки до кінця року. Тобі не варто було сьогодні приходити, — сказала вона з дбайливою турботою.

——— Це не моя залікова, — відповів Герман твердо, підходячи до столу і поклавши залікову книжку перед Валентиною Іванівною. 

У повітрі повисла напруга. Його серце билося прискорено, але він старався тримати себе в руках, відчуваючи, що настав час показати себе з кращої сторони перед дівчиною, яка чекала на нього в коридорі. Та Валентина Іванівна, прочитавши прізвище, стала знову похмурою. Її очі потемніли від роздратування, і вона відчула, як гнів виринає з її грудей.

——— Скворцова, значить? — промовила вона з деякою огидою.

Але Герман, не зважаючи на її тон, продовжував наполягати:

——— Просто напиши все, що треба! Адже це не складно, чи не так?

Він намагався казати впевнено, хоча його голос тремтів від хвилювання. Він знав, що його прохання може змінити все. І Валентина Іванівна, взявши ручку, пильно подивилася на нього. Її погляд ковзнув по обличчю студента. Вона бачила в ньому ту саму вперту рішучість, яка завжди була в ній самій. Вона ніби бачила саму себе, відбиту в озері його очей.