Ми нічого не можемо вдіяти.

Було близько п'ятої вечора. Екстрасенс, звали якого, Боян Казнадзей, тільки-тільки повертався на маршрутці з конкурсу "Битва Екстрасенсів", в якому він з приголомшливим тріском програв. Здібність він мав чудернацьку - здатен був бачити майбутнє, на яке ніяк не міг вплинути. Все, що мало статися, Боян бачив наперед, за день, за два, до події. Ніщо у цьому світі для нього не стало сюрпризом. Не життя - а цілковитий спойлер! 

Навіть коли остання для нього рідна людина, його старенька мати, тяжко захворіла та потрапила у лікарню - він плакав й пережив це зарання, а увійшовши до її палати, не впустив і сльози. Через те, що бачили, оточуючі вважали Бояна холодним серцем, без емоційним, байдужим, хоча то було зовсім не так.

І поставало питання, як з такими наднормальними можливостями Боян примудрився програти й вилетіти в першому ж турі конкурсу? Та це не неможливо пояснити, як і багацько інших речей на цьому світі. Чи то конкурс був проплачений, чи то Бояну не пощастило, чи так судилося? Різниці в цьому не було.

В салоні автобуса на цей раз видалося людно. Під вечір багато хто повертався з роботи чи навчання, прогулянки, якої-небудь іншого свого заняття. 

Серед пасажирів, Бояну пощастило зайняти місце сидячи. Стара маршрутка те й діло скакала по численним ямам на дорозі, двигун тяжко поскрипував від перевантаження. Ті звуки, що він з себе видавав, були схожі на болісний плач. Бідолашний...

Мабуть, Боян ніколи б і не сів до тієї машини, що розвалювалася у нього прямо на очах, якби заздалегідь не знав - точно доїде. Ніяких переживань з цього приводу у нього не було. А як в салон наважилися зайти інші люди – ось що справді залишалося загадкою. 

Всі їхали у тиші. Лише зрідка хтось раптово кашляне, або голосно почне перешіптуватися, говорити по телефону, вдаючи, що за гулом двигуна ніхто не почує. Так робили діти зі своїми батьками, діти з дітьми, дорослі з дорослими. Усі з усіма.

Водій же був собі відособлено. Весь час він слідкував за дорогою не зводячи з очей, а одним з вух слухав пісень, що лунали йому з колонок шепелявого радіо. Складно оцінити, чи були ті пісні хороші, чи погані. У кожного на те існував свій смак і слідували вони одна за одною. По порядку або без, але водій слухав їх, вимушений був слухати, бо не спускав рук з керма, або не надав цьому значення.

Раптом, серед галасу тиші, і сам Боян видав легкий зойк здивування. Звісно ж, ніхто нічого не почув. Екстрасенс для вигляду насторожено озирнувся, додатком кашлянув, поправив свій чудний комір і положення сідниць на сидінні.

Їхали далі. На тернистому шляху маршрутки трапилася занадто глибока яма. Транспорт не на жарт трусонуло. Увесь салон став на диби, а водій, як ні в чому, рулював далі.

Екстрасенс між ділом зазирнув до сумки, у якій у нього мався чайний набір з гарними глиняними чашками, який він придбав одразу після свого програшу, в невеличкому магазині, що лаштувався навпроти студії. Ні одна з них не розбилася. Він це достовірно знав, а тепер ще й повторно пересвідчився, про всяк випадок. 

Проте, цей стрибок на ямі міг означати лише одне - маршрутка виїхала за місто, і залишки місцями цілого асфальту, тепер перетворилися на суцільне бездоріжжя, а за вікном почав провиднятися навколишній пустир. Боян приготувався. Скоро мала бути його зупинка.

В одну мить він засумував, в іншу -  посміхався, виривав з себе кумедні смішки, як несповна розуму. Через це за нього зачепився зацікавлений погляд хлопчика, що сидів одразу попереду. Трохи поспостерігавши за дивним чоловіком, що виглядав, як дуже цяцькований фокусник, казковий чарівник або просто божевільний, з блискучим фіолетовим макіяжем і не менш дивним вбранням, що робило з чоловіка подобу якогось дворянина, який був схожий на дворянина більше, аніж самі дворяни. До того ж, одяг щільно облягав чоловіка. Здавалося, він в ньому й не дихав навіть, а постава й рухи його були занадто рівні й механічні. Хлопчик насторожився. Скоріш за все з усіх варіантів, що малювала дитяча уява, він прийняв Бояна за божевільного, а тому, без зволікань повернувся назад і заплющивши очі, ближче притулилася до матері, що весь цей час була поруч з ним.

Нарешті зупинка. Екстрасенс з задоволенням випростався, поправив свій фрак на шовкомову жилеті, з полегшенням виступив з салону на свіже повітря, де серед посохлої трави, у монотонно гудів вітер. Автобус поїхав далі, а Боян направився до невеличкої дерев'яної хати поодаль від дороги, давно розбитої та понівеченої, як і все тутешнє на пустирі.

Не мала та хатинка ні вікон, ні дверей. Від неї залишився сам примарний образ, колись затишного житла. Підлога зрадливо поскрипувала під ногами, а на стелі виднілися цілі поселення з павутиння, але в них - ні одного павука.

Дивно, але серед безладу та руїни, якщо придивитися, можна було помітити зачатки якогось дивного, але порядку. Весь цей час тут по своєму прибиралися і тримали все до ладу. Намагалися не зачіпати важливого. Усіма силами хотіли вберегти це Богом забуте місце, хоча на це не було ніяких шансів та й сенсу було теж не багато. Прикрий факт, який варто прийняти - домівка вщент зруйнована, невідворотно, і з цим нічого не вдієш. Як не бульдозер, так звичайний вітер, вже давно мав знести її до основи з дня на день.

З розбитого вікна виднівся здоровий багатоповерховий будинок, що скоріше нагадував недобудовану частину якогось монументального фортечного муру. "І як ця хатка встояла до цього часу?", - лише минуле викликало у Бояна запитання. Хоча і це не на довго. Одразу після того, як задумався, коли розглядав потрощені сухі дошки на стінах, він зумів побачити, що у майбутньому піде до міського архіву, підніме звідти документи прилизно шестидесятирічної давності і дізнається, що насправді трапилося з минулими жильцями, звичайною родиною, що колись тут проживала. Виявляється, у свій час не оминуло їх стороною лихо Червоного Терору. Гадати що було з ними далі не доводилося. Усіх відправили до Сибіру. Саму хату тільки й залишили. Не надто рідкісна доля для людини того відрізку історії.