Ми нічого не можемо вдіяти.

Було близько п'ятої години вечора. Екстрасенс, звуть якого, Боян Казнадзей, повертався на маршрутці з конкурсу "Битва Екстрасенсів", в якому з тріском програв. Здібність його чудернацька, він - може бачити майбутнє, яке ніяк не може змінити. Все, що має статися, Боян бачить наперед, за день, за два, до події. Ніколи у цьому житті для нього не було сюрпризу. Усе життя - великий спойлер. Мати потрапила у лікарню - він плаче зарання, а заходячи до неї в палату, не впускає і сльози. Усі навколо вважали Бояна, холодним серцем, без емоційним, байдужим, хоча це зовсім не так.

В салоні автобуса було людно. Багато хто повертався з роботи, навчання. Бояну пощастило зайняти сидіння. Стара маршрутка скакала по ямам на дорозі, двигун скрипів, скиглив, бідолашний. Мабуть Боян ніколи б і не сів до машини, що розвалювалася на очах, але він бачив, що доїде, тому переживань з цього приводу не було.  Пасажири сиділи у тиші, лиш іноді хтось перешіптувався: діти з батьками, діти з дітьми або телефонна розмова. Водій дивився на дорогу, з радіо лунали пісні. Складно сказати, чи були вони хороші, чи погані, усе на свій смак. Боян видав легкий зойк, від здивування. Він злегка налякався. Ніхто не почув. Екстрасенс переглянувся, прокашлявся, поправив свій дивакуватий костюм. Їдемо. Яма трапилася дуже глибока. Транспорт не на жарт трухнуло. Екстрасенс глянув у сумку, де був його чайний набір з гарними коричневими чашками. Не розбилися, він це знав. За вікном виднівся пустир. Скоро його зупинка. Боян засумував, потім посміхнувся, видав смішок. На нього обернулася дівчинка, що сиділа перед ним. Вона налякалася, прийняла його за божевільного. Дівчинка притулилася до матері, закрила очі. Зупинка. Екстрасенс випрямив спину, вийшов на вулицю, де серед посохлої трави, гудів вітер. Він рушив до невеличкої дерев'яної хати, давно розбитої та понівеченої. Ні вікон ні дверей, лише каркас колись затишної оселі. Підлога поскрипувала під ногами, на стелі виднілися павутиння, але ні одного павука. Серед безладу і руїни, можна було розгледіти порядок. Тут прибирають, хоча це не має значення. Домівка зруйнована, нічого не вдієш. За вікном, вдалечині стояв величезний багатоповерховий будинок, побудований за радянських часів. "Дивно, чому цю хатку досі не знесли?", - лише минуле викликало у Бояна запитання, хоча і це було не на довго. Боян міг побачити, як у майбутньому він піде у архів, дістане документи і дізнається, що трапилося з родиною, що жила тут. Радянська влада депортувала їх у Сибір. Не дуже рідкісна доля для людей в той час. Боян встав посеред гостинної, чекаючи на того, хто мав з'явитися з-за кутку. Чекав він довше, ніж очікував. "Де ж він є?", - почав нервувати він. Стрибок, лячний крик. Бліда істота стояла перед Бояном, який навіть не ворухнувся. Це був чоловік, середнього зросту, з дивним відтінком шкіри, та дивакуватим вбранням: на голові красувався солом'яний капелюх, очі закривали дитячі, побиті окуляри, сам він був одягнений у жіноче, рожеве плаття, під якими були підштаники, на ногах, черевик з кросівкою.

- Чому не налякався? - спитало створіння, - Хто ти такий? 

- Боян Казнадзей, екстрасенс. 

Істота позадкувала. 

- Прийшов виганяти мене, маг? З власного дому? - шипіло воно. 

- Ні.

- А що тоді? Навіщо прийшов сюди? 

- Бачу у тебе давно не було гостей. Не бажаєш прийняти одного? 

Очі істоти засяяли. 

-Так, прошу, - запросив він його до столу. 

Трухляві меблі ледь витримували тіло екстрасенса. Вітер на дворі стих.

- Чорт забирай! - лайнулася істота, - Прошу вибачення, Бояне, але у мене нічого немає до чаю, я не покидав це місце дуже давно. 

Це не було для Бояна несподіванкою, він давно чув цей діалог. Все, що залишалося - привести пророцтво у дію.

- У мене є, - мовив він, дістав на стіл чайний набір, горстку цукерок та бутильований чай.

- Який чудовий гість, - усміхнулося створіння, усілося за стіл.

Боян розпаковував набір.

- Ти…

- Я Споглядач, чув про мене?

- Ні, не доводилося, - зітхнув Боян.

- Що ж, нам є про що з тобою поговорити. Почнемо з того, що я живу в цій хаті вже дуже довгий час. Вона – моя ціль життя, моя душа, серце і плоть. Я ніколи її не покидав, ніколи. Прибираюся тут, приводжу усе до ладу, як була тут скотина, то й за нею наглядав. Тільки ось кобила одна така була, буйна, то я її так заїздив, що на вередування сили у неї не лишилося, - щиро сміявся Споглядач.

- Ти домовий.

- Я? Звісно ж ні, Боже збав мені бути домовим! Як ти міг нас сплутати? Ми кардинально різні види! У них борода, та й самі вони волохаті, малі такі, незграбні, смішні дещо, а я страшний, мудрий, виважений. Ну й на край, шкіра у мене гладка, ноги довгі. Тому це все… Зачекай. Це взагалі було запитання?

- Так, можеш так назвати. Продовжуй, прошу, мені справді цікаво, - відсьорбнув напій Боян.

- Екхем, - кашлянув він, - Продовжимо. Цих домових, я за своє життя нагледівся вдосталь, - показав жестом, - Бачив той велетенський будинок біля хати?

- Бачив.

- От уяви собі, що в кожній квартирі живе таке чудо. До чого це може призвести?

- Не уявляю.

- Ой і багато ж я бачив, - вхопився він за голову, - Ніколи ще мені не доводилося  бачити такої недолугості. В тому домі різне було… І кохання, і війни, і сварки… різне бачив. Не сплю ночами, усе запам’ятовую. Навіть вони не згадають тих, хто раніше там жив. Діти не пам’ятають своїх дідів, а я – знаю все. У кого який характер, які амбіції, які вподобання. Ні, я не можу слухати їх розмови з такої відстані, але бачити їх, бачити очами, візуально, мені ніхто не забороняв. Я знаю кожне ім’я, а вони – не знають мене. Я ніколи не сплю через це, не дай Бог щось проґавлю.

Його подразнені сірі очі, нерухомо вдивлялися в екстрасенса. Наглядач скоріше поверне голову, ніж кліпне, чи ворухне оком. Таким він був, цей Споглядач. Маніакальна залежність від усього, що відбувається навколо. Зустріч з Бояном для нього була, мов ковток свіжого повітря. Він давно не говорив, його вимова була нечітка, він постійно запинався, нерівномірно дихав.