Ми нічого не можемо вдіяти.

Було близько п'ятої вечора. Екстрасенс, звуть якого, Боян Казнадзей, повертався на маршрутці з конкурсу "Битва Екстрасенсів", в якому він з приголомшливим тріском програв. Здібність його чудернацька - він може бачити майбутнє, яке ніяк не може змінити. Все, що має статися, Боян бачить наперед, за день, за два, до події. Ніколи у цьому житті для нього не було сюрпризу. Все життя - суцільний спойлер. Навіть коли єдина для нього рідна людина, його старенька мати, тяжко захворіла та потрапила у лікарню - він плаче й переживає зарання, а заходячи до неї в палату, не впускає і сльози. Через це, усі нечисленні оточуючі, що знали його, вважали Бояна холодним серцем, без емоційним, байдужим, хоча то було зовсім не так.

Однак, досі залишається питання, як з такими наднормальними можливостями Боян примудрився програти і вилетіти в першому ж турі? Не піддається жодному поясненню. Чи то конкурс був проплачений, чи то Бояну не пощастило, чи так і мало бути? Вже не було різниці.

В салоні автобуса на цей раз видалося людно. Під вечір багато хто повертався з роботи чи навчання, прогулянки, якої-небудь іншої своєї справи. 

Серед усіх пасажирів, Бояну пощастило зайняти місце сидячи. Стара маршрутка те й діло скакала по численним ямам на дорозі, двигун тяжко поскрипував від перевантаження. Ті звуки, що він з себе видавав, були схожі на болісний плач пенсіонера. Бідолашний...

Мабуть, Боян ніколи б і не сів до такої машини, що розвалювалася у нього прямо на очах, якби заздалегідь не знав - точно доїде. Переживань з цього приводу у нього не було. Тим часом, як в салон наважилися зайти інші люди - залишалося загадкою. 

Всі їхали у тиші, лиш зрідка хтось раптово кашляне, або голосно почне перешіптуватися, вдаючи, що за гулом двигуна нічого не буде чути. Так робили діти зі своїми батьками, діти з дітьми, дорослі з дорослими або у когось раптом наставала важливо телефонна розмова. Водій же був собі відособлено. Весь час він слідкував за дорогою не зводячи з очей, і на одне з вух, слухав пісні, що йому наспівувало з колонок вбудоване шепеляве радіо. Складно оцінити, чи були ті пісні хороші, чи погані. У кожного на те існував свій смак.

Раптом, Боян видав легкий зойк від здивування. Ніхто нічого не почув. Екстрасенс насторожено переглянувся, кашлянув для вигляду, поправив свій чудний комір, поправив сідниці на сидінні.

Їхали далі. На шляху маршрутки трапилася занадто глибока яма. Транспорт не на жарт трухануло. Увесь салон став на диби, насторожився, а водій, як ні в чому, продовжив рулювати.
Екстрасенс зазирнув у сумку, де в нього мався чайний набір з гарними коричневими чашками, який він купив одразу після свого програшу, в невеличкому магазині, що стояв навпроти студії. Ні одна з них не розбилася. Він це достовірно знав, а тепер ще й повторно пересвідчився, про всяк випадок. 

Проте, цей стрибок на ямі міг означати тільки одне - маршрутка виїхала за місто. І за вікном почав провиднятися навколишній пустир. Боян приготувався. Скоро його зупинка.

В одну мить він засумував, в іншу -  посміхався, видавав кумедні смішки, які ледве можливо було розрізнити. Боян розпорошив вихристу темну шавелюру на голові. Через це на нього з цікавістю обернулася повненька дівчинка, що сиділа одразу попереду. Трохи поспостерігавши за чоловіком, що виглядав, як дуже дивний фокусник, чарівник або просто божевільний, з виразним фіолетовим макіяжем на очах і не менш дивним, хоча підходящим до образу вбранням, що й до цього щільно облягало чоловіка, дівчинка неабияк насторожилася. Скоріш за все з усіх варіантів, прийняла його за божевільного, тому без роздумів обернулася назад і заплющивши очі, ближче притулилася до бабусі, що весь цей час була поруч.

Нарешті зупинка. Екстрасенс з задоволенням випростався, поправив свій "магічний" піджак, з полегшенням виступив з салону на свіже повітря, де серед посохлої трави, у вухах монотонно гудів вітер. Автобус поїхав, а Боян рушив до невеличкої дерев'яної хати коло дороги, давно розбитої та понівеченої, як і все тутешнє.

Не мала та хатинка ні вікон, ні дверей, зостався від неї лише примарний образ, колись затишного житла. Підлога зрадливо поскрипувала під ногами, на стелі виднілися цілі поселення з павутиння, але в них - ні одного павука. Серед безладу та руїни, якщо придивитися, можна було розгледіти зачатки якогось дивного, але порядку. Весь цей час тут по своєму прибиралися. Намагалися не зачіпати важливого, усіма силами хотіли вберегти це занедбане місце, хоча на це не було жодних шансів та й сенсу теж не було. Прикрий факт, який варто прийняти - домівка вщент зруйнована, невідворотно, нічого не вдієш. Як не бульдозер, так звичайний вітер, вже давно мав знести її до основи з дня на день.

У розбитому вікні, здалеку виднівся здоровий багатоповерховий будинок, що скоріше нагадував недобудовану частину якогось монументального фортечного муру. "Як ця хатка могла зберегтися?", - лише минуле викликало у Бояна запитання. Хоча і це не на довго. Одразу після того, як замислився над цим, він зумів побачити, що у майбутньому піде до міського архіву, підніме звідти документи шестидесятирічної давності і дізнається, що насправді трапилося з минулими жильцями, звичайною родиною, що колись тут проживала. Виявляється, у свій час не оминуло їх стороною лихо Червоного Терору. Гадати не доводилося. Усіх відправили до Сибіру. Тільки хату й лишили. Не надто рідкісна доля для людини того відрізку історії.

Боян змиренно встав посеред світлиці, чекаючи на того, хто от-от мав з'явитися з-за кутку. На диво чекав він довше, аніж планував. "Де ж ти є?", - навіть почав нервувати Екстрасенс. І тут – стрімкий наскок, лячний крик на всю просохлу горлянку. Після такого бліда істота широко розпросталася перед Бояном, який навіть не ворухнувся через її появу. На вигляд, істота була точно чоловічої статі, середнього зросту, худа, з хворобливим тілом та дивакуватим вбранням: на голові красувався подертий солом'яний капелюх, очі закривали побиті дитячі окуляри у формі зірки, а сам він був одягнений у жіноче, яскраво-червоне плаття, під якими ховалися підштаники, і на ногах він гордо носив битий черевик з чахлою кросівкою.