Ми нічого не можемо вдіяти.

Було близько п'ятої години вечора. Екстрасенс, звуть якого, Боян Казнадзей, повертався на маршрутці з конкурсу "Битва Екстрасенсів", в якому він з приголомшливим тріском програв. Здібність його чудернацька - він може бачити майбутнє, яке ніяк не може змінити. Все, що має статися, Боян бачить наперед, за день, за два, до події. Ніколи у цьому житті для нього не було сюрпризу. Все життя - суцільний спойлер. Навіть коли єдина для нього рідна людина, його старенька мати, тяжко захворіла та потрапила у лікарню - він плаче й переживає зарання, а заходячи до неї в палату, не впускає і сльози. Через це, усі нечисленні оточуючі, що знали його, вважали Бояна холодним серцем, без емоційним, байдужим, хоча то було зовсім не так.

Однак, як з такими можливостями Боян примудрився програти і вилетіти в першому ж турі, не піддається жодному поясненню. Чи то конкурс був проплачений, чи то Бояну не пощастило, чи так і мало бути? Вже не було різниці.

В салоні автобуса на цей раз видалося людно. Під вечір багато хто повертався з роботи чи навчання, прогулянки, якої-небудь іншої своєї справи. 

Серед усіх пасажирів, Бояну пощастило зайняти місце сидячи. Стара маршрутка те й діло скакала по численним ямам на дорозі, двигун тяжко поскрипував від перевантаження. Ті звуки, що він з себе видавав, були схожі на болісний плач. Бідолашний...

Мабуть, Боян ніколи б і не сів до такої машини, що розвалювалася у нього прямо на очах, якби заздалегідь не знав, що точно доїде. Тому переживань з цього привод у нього не було. Яким ж чином в салон наважилися зайти інші люди - залишалося загадкою. 

Всі їхали у тиші, лиш зрідка дехто раптово кашляне, або хтось голосно почне перешіптуватися, вдаючи, що нічого не чути. Так робили діти з батьками, діти з дітьми або у когось ставалася важлива телефонна розмова. Водій весь час слідкував за дорогою, на одне з вух, вбудоване радіо наспівувало йому всілякі пісні. Складно оцінити, чи були вони хороші, чи погані, у кожного існував свій смак.

Тут Боян видав легкий зойк, від здивування. Ніхто нічого не почув. Екстрасенс насторожено переглянувся, кашлянув для вигляду, поправив свій чудний комір, поправив сідниці на сидінні.

Їхали далі. На шляху маршрутки трапилася аж занадто глибока яма. Транспорт не на жарт трухануло. Увесь салон став на диби, насторожився, а водій, як ні в чому, продовжив рулювати.
Екстрасенс глянув у сумку, де в нього був чайний набір з гарними коричневими чашками, який він купив одразу після свого програшу, в невеличкому магазині, що стояв навпроти студії. Ні одна з них не розбилася, він це достовірно знав, в тепер ще й впевнився, на всяк випадок. 

Зрештою, цей стрибок на ямі міг означати лише одне - маршрутка виїхала за місто, а за вікном почав провиднятися навколишній пустир. Боян приготувався. Скоро його зупинка.

Він раптом засумував, потім посміхнувся, видав смішок, який ледве можливо було розрізнити, поправив вихристу темну шавелюру на голові. Через це на нього з цікавістю обернулася повненька дівчинка, що сиділа одразу перед ним. Трохи послідкувавши за чоловіком, що виглядав, як незрозуміло що, з виразним фіолетовим макіяжем і не менш дивним одягом, що його повністю облягав, дівчинка трохи насторожилася. Скоріш за все прийняла його за божевільного, тому хутко обернулася назад і заплющивши очі, ближче притулилася до бабусі, що весь цей час була поряд.

Нарешті зупинка. Екстрасенс з задоволенням випростався, поправив свій "магічний" піджак, з полегшенням виступив з салону на свіже повітря, де серед посохлої трави, у вухах монотонно гудів вітер. Боян одразу рушив до невеличкої дерев'яної хати коло дороги, давно розбитої та понівеченої, як і все тутешнє.

Не мала та хатинка ні вікон, ні дверей, зостався від неї лише примарний образ, колись затишного житла. Підлога зрадливо поскрипувала під ногами, на стелі виднілися цілі поселення з павутиння, але ні одного павука. Серед безладу та тотальної руїни, якщо придивитися, можна було розгледіти зачатки якогось дивного, але порядку. Тут по своєму прибирали, намагалися не зачіпати важливого, усіма силами намагалися вберегти це занедбане місце, хоча це не мало жодного шансу чи сенсу. Домівка була вщент зруйнована, нічого не вдієш. Як не бульдозер, так звичайний вітер, вже давно мав знести її до основи з дня на день.

У розбитому вікні, здалеку виднівся здоровий багатоповерховий будинок, що скоріше нагадував недобудовану частину якогось монументального муру. "Як ця хатка могла зберегтися?", - лише минуле викликало у Бояна запитання, хоча і це було не на довго. Одразу після того, як подумав про це, він зумів побачити, що у майбутньому піде в міський архів, дістане звідти документи шестидесятирічної давності і дізнається, що насправді трапилося з минулими жильцями, звичайною родиною, що колись тут проживала. Виявляється, у свій час не оминуло їх стороною лихо Червоного Терору. Всіх відправили до Сибіру, лише хату залишили. Зрештою, не надто рідкісна доля людини для того відрізку історії.

Боян змиренно встав посеред світлиці, чекаючи на того, хто от-от мав з'явитися з-за кутку. На диво чекав він довше, аніж планував. "Де ж ти є?", - почав нервувати Екстрасенс. І тут - наскок, лячний крик на всю горлянку. Після такого бліда істота стала перед Бояном, який навіть не ворухнувся через її наближення. На вигляд, істота точно була чоловічої статі, середнього зросту, худа, з хворобливим тілом та дивакуватим вбранням: на голові красувався подертий солом'яний капелюх, очі закривали побиті дитячі окуляри у формі зірки, а сам він був одягнений у жіноче, яскраво-червоне плаття, під якими ховалися підштаники, і на ногах він гордо носив битий черевик з чахлою кросівкою.
Своїм смаком в одязі, вони чимось з Бояном були схожі. 

- Чому не налякався? - невдоволено спитало створіння, - Хто ти такий? 

- Боян Казнадзей, екстрасенс. 

Істота в той ж час позадкувала, випроставши на нього кігті, мов дикий звір.

- Прийшов виганяти мене, маг?! З власної оселі? - у пориві ненависті шипіло воно.