Глава 27. «Не напрокат, а назавжди»

Глава 27. «Не напрокат, а назавжди»

Роман навіть не одразу зрозумів, що все закінчилося. Ще кілька хвилин тому він був готовий перевернути весь світ догори дриґом, аби тільки знайти Ольгу. А тепер стояв біля машини, дивився на сестру, яку родина Діани витягла з небезпеки, і не міг повірити власним очам.

Ольга сиділа на задньому сидінні, загорнута в теплу ковдру. Вона була бліда, стомлена, з розтріпаним волоссям, але жива.

Жива.

Для Романа це було найважливіше.

— Олю…

Він зробив крок до машини.

Дівчина підняла голову.

— Романе…

Цього вистачило.

Роман відчинив дверцята, обережно нахилився й наступної миті вже тримав сестру на руках.

— Олю! — голос його затремтів.

Він притиснув її до себе так міцно, ніби боявся, що вона знову зникне.

— Я тут… — прошепотіла вона. — Я ж казала, що ти мене знайдеш.

— Дурненька… — Роман заплющив очі. — Я думав, що збожеволію.

Він гладив її по голові, цілував у чоло, щоки, волосся, а потім уже не стримував сліз.

Роман плакав.

Не соромлячись нікого.

Навіть не намагався приховати сльози.

Ольга обійняла його за шию.

— Я теж боялася.

— Більше ніколи, чуєш? — прошепотів він. — Більше ніхто тебе не забере.

— Ніхто, — серйозно відповіла вона.

А потім додала:

— Особливо якщо поруч бабуся зі сковорідкою.

Роман крізь сльози засміявся.

— Це точно.

За кілька метрів від них стояла та сама бабуся, яка ще зовсім недавно переконувала всіх, що її качалка — цілком достатня зброя.

Вона поправила хустинку й гордо сказала:

— А що? Я людина мирна. Просто дуже переконлива.

Тітка, яка досі тримала сковорідку, пирхнула:

— Це я була готова до удару!

— А я була готова морально, — заперечила бабуся.

— Морально?

— Ну так. Стояла поруч і думала, куди бити.

Батько Діани тихо кашлянув.

— Головне, що все закінчилося.

— І злочинця затримали, — додала мати.

Роман повільно підвів голову.

Він подивився на всіх.

На бабусю.

На тітку.

На батьків Діани.

На Марину.

На кожного, хто не побоявся поїхати разом із ними.

Його очі знову наповнилися сльозами.

— Дякую вам.

Усі замовкли.

— Я навіть не знаю, що сказати, — продовжив Роман. — Ви могли залишитися вдома. Могли сказати, що це не ваша справа. Але ви поїхали за нами.

Він міцніше притиснув Ольгу до себе.

— Ви врятували мою сестру.

Бабуся махнула рукою.

— Та годі вже.

— Ні, не годі.

Роман витер щоку долонею.

— Я хочу, щоб ви знали… Я ніколи цього не забуду.

Марина усміхнулася.

— Ми зробили це не тільки заради Ольги.

Роман здивовано подивився на неї.

Марина кивнула в бік Діани.

— Усе це — заради неї.

Роман перевів погляд на Діану.

Вона стояла трохи осторонь.

Втомлена.

Схвильована.

З розпущеним волоссям, яке розтріпалося від дороги, і очима, в яких ще залишався страх.

Роман дивився на неї кілька секунд.

Колись саме ця жінка запропонувала йому гроші за роль нареченого.

Нареченого напрокат.

Вона тоді дивилася на нього як на вирішення проблеми.

Контракт.

Гроші.

Тимчасові стосунки.

Жодних почуттів.

Жодного кохання.

А тепер…

Тепер ця жінка стояла перед ним і була для нього найдорожчою людиною у світі.

Роман усміхнувся.

Потім передав Ольгу Марині, щоб та допомогла сестрі сісти зручніше.

І підійшов до Діани.

— Ти знову мене налякала, — тихо сказав він.

— Я?

— Так.

— Але ж це ти поїхав би туди сам.

Роман зітхнув.

— А ти б поїхала за мною.

— Звісно.

— От бачиш.

Він кілька секунд просто дивився їй в очі.

— Ти пам’ятаєш, як усе почалося?

Діана ледь усміхнулася.

— На жаль, дуже добре.

— Ти найняла мене.

— Так.

— За гроші.

— Так.

— Щоб я був твоїм нареченим.

— Так.

Роман нахилився ближче.

— А тепер я хочу повідомити тобі дещо дуже важливе.

— Що?

Він раптом обійняв її.

Міцно.

Так, що Діана навіть не встигла нічого сказати.

А потім Роман голосно промовив:

— Весілля буде! І цього разу — по-справжньому!

На кілька секунд запала тиша.

А потім…

— УРА-А-А! — першою закричала Ольга.

Марина підскочила.

— Я знала!

Бабуся підняла руки до неба.

— Нарешті!

Мати Діани прикрила рот долонею.

— Я зараз заплачу…

Батько похитав головою.

— Я тільки-но пережив викрадення, погоню і сковорідку. А тепер ще й весілля?

Тітка вже дістала телефон.

— Треба складати список гостей!

— Стоп! — вигукнув батько.

Але його ніхто не почув.

— Я пропоную запросити всіх родичів! — заявила тітка.

— Усіх не треба, — сказала Діана.

— Треба!

— Ні!

— А двоюрідних?

— Частину.

— А сусідів?

— Тітко!

— А друзів родини?

Роман засміявся.

— Діано, здається, ми влипли.

— Це ти винен.

— Я?

— Ти оголосив про весілля перед усією родиною!

— Зате тепер не зможу втекти.

Ольга, почувши це, усміхнулася:

— І правильно. Я вже вибрала собі сукню на ваше весілля.

Марина підняла брови.

— Ти?!

— Так.

— А наречена ще навіть плаття не вибрала.

Ольга подивилася на Діану.

— То треба терміново виправляти.

---

Наступного дня Діана стояла перед великим дзеркалом у весільному салоні.

Вона дивилася на себе й не могла повірити.

Перед нею була не просто сукня.

Це була та сама мрія, яку вона носила в голові ще з дитинства.