Розділ 23. Ноги в руки — родина йде рятувати!

Розділ 23. Ноги в руки — родина йде рятувати!

Діана вже тримала в руці телефон, коли раптом згадала про Марину.

Саме Марина мала знати, що робити.

Ну, принаймні, Діана дуже на це сподівалася.

Вона швидко знайшла сестру в контактах і натиснула кнопку виклику.

— Ну ж бо… Візьми слухавку…

Після третього гудка Марина відповіла.

— Діано? Ви вже виїхали?

— Марино, слухай мене уважно.

— Ой, — одразу насторожилася сестра. — За цим тоном я вже розумію, що щось сталося.

— Ольгу викрали.

На тому кінці запала тиша.

Настільки довга, що Діана навіть перевірила, чи не перервався дзвінок.

— Що?!

— Її немає в квартирі. Залишили записку для Романа.

— Яку ще записку?

— Його колишній друг. Той, кому Роман заборгував гроші після аварії Ольги.

Марина важко видихнула.

— Господи…

— Марино, нам треба їхати.

— Куди?

— Поки не знаємо. Він сказав, що Роман має приїхати сам.

— А ти, звичайно, не дозволиш йому поїхати самому?

— Звичайно, ні.

— Я так і знала.

Діана глянула на Романа.

Він стояв біля дверей, стискаючи телефон у руці.

— Марино, зроби мені послугу.

— Кажи.

— Попередь родину. Але спочатку бабусю.

— Чому саме бабусю?

— Бо якщо я скажу всім одразу, вони почнуть панікувати. А якщо бабуся дізнається першою, вона всіх організує.

Марина замислилася.

— Тут ти права.

— І ще…

— Що?

— Не кажи мамі різко. Вона може знепритомніти.

— Добре.

— І тітці теж.

— А їй чому?

— Бо вона спочатку скаже, що це все через Романа, а потім почне згадувати, що вона попереджала.

Марина засміялася, хоча ситуація зовсім не була смішною.

— Зрозуміла. Бабуся — штаб. Мама — під охороною. Тітка — під наглядом.

— Саме так.

— А я?

— Ти їдь до них і допоможи.

— Уже біжу.

Дзвінок завершився.

Марина навіть не встигла перевести подих, як уже стояла посеред вітальні.

У будинку Діани саме накривали святковий стіл.

Мати Діани стояла біля дзеркала й поправляла зачіску.

Тітка щось бурмотіла біля столу, перевіряючи тарілки.

Бабуся сиділа у кріслі й уважно спостерігала за всіма.

— А я вам кажу, — бурмотіла тітка, — що Алла знову щось утне. Вона зранку мені не відповіла. Напевно, знову своїми справами займається.

— Тітко, — сказала Марина, заходячи до кімнати.

— Що?

— Нам треба поговорити.

— Якщо це знову про Аллу, я вже все сказала.

— Це не про Аллу.

Бабуся одразу підняла голову.

— А про кого?

Марина глибоко вдихнула.

— Про Діану.

Мати різко обернулася.

— Що з нею?

— І з Романом.

Тітка насупилася.

— Я ж казала, що цей Роман…

— Тітко, дай мені договорити!

Усі замовкли.

Марина стиснула пальці.

— Ольгу викрали.

На кухні настала тиша.

Навіть годинник на стіні, здавалося, почав цокати голосніше.

Мати Діани зблідла.

— Кого?

— Ольгу. Сестру Романа.

— Як викрали?!

— Коли Діана та Роман вийшли до машини, хтось зайшов у квартиру. Ольгу забрали.

— Боже мій…

Мати схопилася за груди.

— Мамо, спокійно!

— Як я можу бути спокійною?! Там дитина!

— Їй п'ятнадцять, — автоматично уточнила Марина.

— Тим більше!

Тітка нарешті перестала бурмотіти про Аллу.

— А хто її викрав?

— Колишній друг Романа.

— Який ще друг?

— Той, кому Роман був винен гроші.

Тітка склала руки на грудях.

— Я так і знала.

Марина повільно повернула голову.

— Що саме?

— Що добром це не закінчиться.

— Ви навіть не знали про це!

— Я відчувала.

— Ви відчуваєте все після того, як воно сталося.

Бабуся грюкнула долонею по столу.

— Досить!

Усі замовкли.

Вона підвелася.

— Де зараз Діана?

— Вона з Романом.

— Куди їдуть?

— Шукати Ольгу.

Бабуся одразу взяла свою сумочку.

— Тоді чого ми сидимо?

Мати здивовано подивилася на неї.

— Мамо, куди ти?

Бабуся суворо подивилася на всіх.

— Ноги в руки — і вперед рятувати!

Тітка аж рот відкрила.

— Але ми навіть не знаємо, куди їхати.

— То дізнаємося.

— А якщо це небезпечно?

Бабуся повернулася до неї.

— А ти думала, ми на пікнік зібралися?

Тітка замовкла.

Марина ледь стримала усмішку.

— Мамо, може, хоча б поліцію…

— Поліцію викличемо, — сказала бабуся. — Але спочатку треба зрозуміти, де Діана.

Мати схвильовано схопила телефон.

— Я їй подзвоню.

— Не треба, — зупинила Марина. — Вона зараз сама телефонує, коли зможе.

— Але це моя донька!

— І вона саме тому не хоче, щоб ти панікувала.

Мати глибоко вдихнула.

— Я не панікую.

Усі подивилися на неї.

Вона стояла з телефоном у руці, одягнена у святкове плаття, з однією сережкою у вусі, а друга висіла в пальцях.

— Добре, — зітхнула вона. — Можливо, трохи.

Тітка знову почала бурмотіти.

— Я взагалі казала, що треба було відкласти цей день народження. От завжди так. Щойно всі збираються разом, обов'язково щось трапляється. Минулого року торт упав. Позаминулого — кіт заліз у шафу. А тепер людей викрадають…

Марина подивилася на неї.

— Ви щойно порівняли викрадення Ольги з котом?

— Я просто кажу, що тенденція простежується.

Бабуся схопила ключі.

— У машину!

— Чию? — запитала Марина.

— А яка різниця?

— Велика. Ви минулого разу ледь не переплутали педаль газу з гальмом.

— Не ледь.

— Бабусю…

— Добре, добре. Хтось інший за кермом.