Глава 21. Запрошення, яке мало не стало сімейною війною

Глава 21. Запрошення, яке мало не стало сімейною війною

У будинку батьків Діани з самого ранку панував справжній переполох.

Сьогодні був день народження мами, і вся родина зібралася допомогти з підготовкою.

Щоправда, слово «допомогти» кожен розумів по-своєму.

Бабуся командувала.

Тітка критикувала.

Двоюрідні сестри фотографували накритий стіл.

А батько Діани сидів у кріслі з чашкою кави й намагався не втручатися.

Він давно зрозумів просту істину: якщо жінки в родині починають готувати свято, чоловікові краще відійти подалі.

І бажано без різких рухів.

— Цю вазу постав сюди!

— Ні, сюди!

— Я сказала — сюди!

— Мамо, вона стоятиме біля торта!

— А якщо торт упаде?

— Чому він має впасти?

— Бо життя непередбачуване.

Батько тихо пробурмотів:

— Особливо з вами.

Ніхто його не почув.

Він зітхнув і зробив ще один ковток кави.

Мама Діани стояла перед дзеркалом і поправляла сукню.

Сукня була справді красива — святкова, елегантна, ніжного кольору.

Вона крутилася перед дзеркалом, оцінюючи себе з усіх боків.

— Ну як?

Бабуся глянула на неї.

— Дуже гарно.

— Не занадто?

— Ні.

— А живіт не видно?

— Який живіт?

— Оцей.

Бабуся підійшла ближче.

— Та де там живіт? У тебе чудова фігура.

— Справді?

— Звичайно.

Тітка, яка саме проходила повз із тарілкою, вставила:

— Мамо, ти прекрасна. А якщо хтось скаже інакше, я його просто не запрошу наступного року.

— Ось це правильна донька, — задоволено сказала мама.

— Я теж можу когось не запросити, — почувся голос бабусі.

Батько з крісла тихо запитав:

— А мене можна не запрошувати?

Усі повернулися до нього.

— Тебе — ні, — хором відповіли жінки.

— Я так і думав.

---

На кухні вже стояв накритий стіл.

Салати.

М'ясні нарізки.

Домашня випічка.

Фрукти.

Торт.

І стільки закусок, ніби родина готувалася не до дня народження, а до облоги фортеці.

Мама подивилася на стіл.

— Може, ще щось приготувати?

— Що саме? — здивувалася тітка.

— Не знаю.

Батько подивився на стіл.

— Можливо, ще один стіл?

Марина, якби була тут, точно сказала б, що це генетичне захворювання їхньої родини — годувати гостей так, щоб вони потім не могли самостійно встати з-за столу.

Але Марини сьогодні не було.

Зате була тітка.

І вона саме вирішила поділитися новинами.

— До речі, ви чули, що з Аллою?

Мама одразу насторожилася.

— А що з нею?

Тітка важко зітхнула.

— Викладачі знову скаржаться.

Бабуся підняла голову.

— На що?

— На все!

— Що саме?

— На поведінку, навчання, запізнення…

Мама похитала головою.

— Ой, ця дівчина…

— Я їй учора кажу: «Алло, ти хоч конспекти читаєш?»

— І що вона?

— Каже: «Навіщо? Я ж не на екзамені».

Бабуся схопилася за груди.

— Господи!

Батько тихо додав:

— Мудра дитина.

Усі подивилися на нього.

— Я жартую, — швидко сказав він.

Тітка продовжила:

— А викладачка їй сказала, що якщо так піде далі, вона матиме проблеми.

— І що Алла відповіла?

— «У мене й так проблеми. Однією більше — не страшно».

Бабуся похитала головою.

— Ой, молодь…

— Я в її віці вже працювала, — сказала мама.

— А я в її віці вже трьох дітей мала, — нагадала бабуся.

Батько відразу відкашлявся.

— Ми це вже чули.

— А ти мовчи.

— Я мовчу.

— От і добре.

---

Розмова про Аллу поступово перейшла на інших родичів.

Хтось згадав двоюрідного брата.

Хтось — сусідку.

Хтось — знайомого, який купив машину й тепер хвалиться нею щодня.

І раптом бабуся замовкла.

Вона подивилася на всіх.

— А Діана?

За столом стало тихіше.

Мама опустила очі.

— Що Діана?

— Ми запросили її?

Тітка одразу напружилася.

— Ні.

— Чому?

— Після тієї сварки…

Бабуся зітхнула.

— Скільки вже минуло?

— Майже два місяці.

— Два місяці — це дуже довго.

Мама мовчала.

Вона сумувала за донькою.

Щодня.

Але гордість не дозволяла першою зробити крок.

Бабуся поклала руку їй на плече.

— Це твоя донька.

— Я знаю.

— А вона наша.

— Я знаю, мамо.

— То запроси її.

Тітка різко повернулася.

— Ні.

Усі подивилися на неї.

— Чому це «ні»? — запитала бабуся.

— Бо якщо вона прийде, то ще й цього свого Романа привезе.

Бабуся примружилася.

— І що?

— А те, що я не хочу бачити цього шахрая в нашому домі!

Мама нахмурилася.

— Не називай його так.

— А хто він ще?

— Наречений Діани.

— Наречений напрокат, — фиркнула тітка. — Я досі не вірю, що все це нормально.

— А ти звідки знаєш, що він шахрай?

— А хто нормальний чоловік погоджується прикидатися нареченим за гроші?

Батько тихо кашлянув.

— Той, хто любить гроші.

Тітка повернулася до нього.

— І ти його захищаєш?

— Я просто висловив очевидне.

Бабуся стукнула долонею по столу.

— Досить!

Усі замовкли.

— Діана — наша родина. Якщо вона хоче прийти, вона повинна прийти.

— Але Роман…

— І Роман теж.

Тітка обурено розвела руками.

— Ви серйозно?!

— Абсолютно.

— А якщо він справді її обдурить?

Мама тихо сказала:

— Тоді ми будемо поруч із нею.

Тітка замовкла.

Ці слова прозвучали дуже просто.